— Сендвіч — це не їжа, — каже Узі, колупаючись із замком рульового механізму. — Сендвіч — це коли одна ефіопська чікса під тобою, а друга на тобі, притискаючись цицьками до твоєї спини. Мушу тобі сказати, що коли я вперше про це почув, мене це також не завело, але воно того варте.
— А що на вулиці Маталон, 56? — запитую я. — Бордель?
— Давай не переводити тему, — каже Узі, заводячи двигун. — Ми зараз говоримо про тебе. Ти ж навіть не їбався, відколи ви з Офрою розлучились, так?
Я кивнув і сказав:
— А я й не відчуваю, що мені цього хочеться.
— У житті, — Узі відпускає ручне гальмо, — не завжди робиш те, що тобі хочеться.
— Якщо ти намагаєшся переконати мене в тому, що я плачу через те, що не їбуся, ти неправий, — протестую я.
— А я цього й не кажу, — Узі барабанить по керму. — Я кажу, що ти плачеш, тому що твоє життя — порожнє. Тому що воно втратило сенс. А коли порожньо всередині... — він легко торкається лівої частини грудей, біля серця, — якщо є сенс навколо тебе, він з’являється і всередині тебе, а якщо його там немає, ти закорковуєш себе. Аж доки виробник не надішле якийсь сенс. І у такому випадку ефіопський сендвіч якраз і є чудовим корком.
— Завези мене додому, — кажу я. — Моє життя достатньо жалюгідне і без походів до шльондр.
Але Узі вже не зі мною. Його телефон знову дзвонить незнайомим, нудним ринґтоном, запрограмованим для вхідних дзвінків. Це хтось телефонує з банку. Узі наказує йому купити QQQQ, які знову впали в ціні, на двадцять тисяч доларів.
— Десять тисяч для мене і ще десять для мого друга.
Я хитаю головою, але Узі мене ігнорує. А коли закінчує розмову, говорить:
— Звикай до цього, Деді, ти і я, ми схопимо зозулю за хвіст.
Крізь тонку перегородку я чую, як телефон Узі виспівує про те, що він просто найкращий, а жінка заходиться реготом. Сьогодні на вулиці Маталон, 56, немає ефіопок, тому Узі заходить до кімнати з цицькатою дівчиною, яка англійською каже, що вона чешка, а мені дістається фарбована білявка, вочевидь, росіянка. На протилежному боці перегородки Узі тепер також регоче — думаю, однобокий чеський сендвіч також непоганий корок. Білявку звати Марією і вона запитує мене, чи я не допоможу їй роздягнутись. Я кажу їй, що це не обов’язково, що я тут тільки через свого божевільного друга і що, наскільки я розумію, ми можемо просидіти з нею разом, поки Узі не закінчить, а потім я піду, без сексу.
— Без сексу? — намагається зрозуміти Марія. — Посмоктати?
З протилежного боку стіни мобільний Узі не припиняє повідомляти йому, що він просто найкращий. Там діється щось дуже добре. Марія розстібає мої штани і каже мені, що якщо я попрошу її зупинитися, вона образиться. Я знаю, що це неправда, але намагаюся повірити в це. Можливо, Узі правий і все, що мені потрібно, — це корок. Поки вона займається своєю справою, я намагаюся вигадати для неї життя, щасливе життя, де для проституції просто немає місця. Я колись бачив такий фільм — про життєрадісну, великодушну французьку повію. Можливо, це також шлях Марії — тільки російської повії. Коли я дивлюся вниз, усе, що я бачу, — це її волосся. Щоразу вона піднімає голову і запитує: «Тобі добре?» і я ніяково махаю. Незабаром це закінчиться.
Під час нашого півгодинного сеансу на вулиці Маталон, 56, зозуля якраз пробиває стелю. Коли ми повертаємося на розпечену сонцем вулицю, вона вже досягає позначки у 1,75, що, за словами Узі, дає нам сто відсотків згори на нашу суму. І зозуля продовжує звиватися у синьому небі, неначе повітряний змій. А ми йдемо за нею, міцно схопивши її за хвіст і намагаючись не впасти.
Підбери колір
Чорний чоловік переїхав у білий район. У нього був чорний будинок із чорним ґанком, де він просиджував щоранку і пив свою чорну каву, поки однієї чорної ночі до його будинку не прийшли білі сусіди і сильно не побили його. Він лежав там, згорнувшись калачиком, немов ручка парасольки в калюжі чорної крові, а вони продовжували його бити, поки один із них не почав кричати, мовляв, їм слід зупинитись, тому що якщо він помре, всі вони можуть опинитись у тюрмі.
Чорний чоловік не помер від побоїв. Приїхала карета швидкої і відвезла його далеко-далеко, до чарівної лікарні на вершині згаслого вулкану. Лікарня була біла. В’їзна брама була білою, стіни її палат були білими і так само білою була постільна білизна. Чорний чоловік почав одужувати. Одужав і закохався. Закохався в білу медсестру в білому халаті, яка доглядала за ним з великою відданістю та добротою. Вона також закохалась у нього. І як і він, це їхнє кохання з кожним новим днем ставало все дужчим і зуміло виборсатися з ліжка й повзати. Як маленька дитина. Як немовля. Як сильно побитий чорний чоловік.
Вони взяли шлюб у жовтій церкві. Їх пошлюбив жовтий священик. Його жовті батьки прибули до цієї країни на жовтому кораблі. Їх також били їхні білі сусіди. Але йому не хотілося розмовляти про це з чорним чоловіком. Він ледве його знав, і в кожному разі не хотів іти туди на ту церемонію. Він планував сказати, мовляв, Господь любить їх і бажає їм усього найкращого. Жовтий чоловік не був переконаний у цьому. Він неодноразово намагався переконати себе, що знає. Що знає: Господь любить усіх і всім нам бажає лише найкращого. Але того дня, коли він женив того побитого чорного чоловіка, вкритого шрамами і на інвалідному візку, чоловіка, якому не було навіть тридцяти, вірити йому в це було ще важче.
— Господь любить вас обох, — урешті-решт усе-таки промовив він. — Господь любить вас і бажає усім вам усього найкращого, — сказав він і соромно йому було від цих слів.
Чорний чоловік і біла жінка жили разом щасливо, поки одного разу, коли жінка поверталася додому із супермаркету, коричневий чоловік із коричневим ножем, який чекав на неї у під’їзді, не наказав їй віддати йому все, що вона має. Коли чорний чоловік прийшов додому, він знайшов її мертвою. Він не зрозумів, чому коричневий чоловік зарізав її, тому що він просто міг забрати її гроші і утекти. Поминальна служба відбулась у жовтій церкві жовтого священика, і коли чорний чоловік побачив жовтого священика, він схопив його за жовте облачення і сказав:
— Але ж ви сказали нам. Ви сказали нам, що Господь любить нас. Якщо Він любить нас, то чому Він зробив з нами таку страшну річ?
Жовтий священик мав заготовлену відповідь. Цієї відповіді його навчили у семінарії. Щось про таємничі шляхи Господа і що тепер, коли жінка померла, вона точно стала ближчою до Нього. Але замість цієї відповіді священик почав проклинати. Він завзято проклинав Господа. І ці прокльони були настільки образливими й дошкульними, що досі у світі ніхто такого не чув. Настільки образливими й дошкульними, що ображали навіть Господа.
Господь увійшов до жовтої церкви через трап для осіб з обмеженими можливостями. Він також був на інвалідному візку. Колись він теж втратив жінку. Він сяяв сріблом. Не дешевим, блискучим сріблом банкірського «беемве», а приглушеним, матовим сріблом. Колись, як він сяяв серед сріблястих зірок зі своєю сріблястою коханою, на них напала банда золотих богів. Якось у дитинстві Господь набив одного з них — худорлявого бога-коротуна, який тепер виріс і повернувся зі своїми друзяками. Золоті боги побили Його золотими битами сонячного світла і не зупинилися, поки не потрощили кожну кісточку Його божественного тіла. Йому знадобилося кілька років на відновлення сили. А Його коханій нічого не допомогло. Вона перетворилася на рослину. Вона могла бачити й чути все, але не могла сказати ані слова. Срібний Бог вирішив створити види за Його образом і подобою для того, щоб їй було не нудно. Ці види насправді нагадували Його і були побиті та замучені, як Він. А Його срібляста кохана дивилася упродовж годин широкими очима на представників цих видів, дивилася і навіть не проронила жодної сльозинки.
— А ви думаєте, що я створив усіх вас, тому що мені цього хотілося? — запитав срібний Господь розчарованого священика. — Тому що я збоченець і садист, який отримує задоволення від усіх цих страждань? Я створив вас такими, тому що це те, що я знаю. Це найкраще, що я вмію робити.
Жовтий священик впав навколішки і замолив про прощення в Нього. Якби до його церкви прийшов сильніший Господь, він би, можливо, й далі проклинав Його, навіть якби йому довелося за це піти до пекла. Але коли він побачив срібного Господа з обмеженими можливостями, його переповнили жаль і сум, і йому справді забаглося Його прощення. Чорний чоловік не впав навколішки. Із паралізованою нижньою частиною свого тіла він більше не міг робити такі речі. Він просто сидів у своєму інвалідному візку й уявляв собі, як срібляста богиня десь у раю дивиться на нього широкими очима. І це наснажило його рішучістю і навіть надією. Він не міг пояснити собі точно чому саме, але думка про те, що він страждав, як Бог, зробила його щасливим.