— Поглянь на мене, — завершує Ошрі свою сумну історію, безуспішно намагаючись поворушити правою рукою. — Поглянь на мене, чоловіка, що сидить поруч із тобою в цій кав’ярні та кров із носу намагається продати тобі поліс. Якби я відкладав всього лише тридцять шекелів на місяць. Тридцять шекелів — насправді це ніщо, ледве б вистачило на ранковий сеанс у кіно без попкорну, — і я жив би, як король із двохсотма тисячами на рахунку. Я мав свій шанс і його змарнував, але тобі, хіба тобі, Мотті, не хотілося б навчитися на моїх помилках? Підпиши тут, де пунктирна лінія, — і покінчимо з цим. Хтозна, що приземлиться тобі на голову через п’ять хвилин.
І цей Мотті або Іґаль, або Мікі, що сидять навпроти нього, з хвилину витріщаються, а потім беруть ручку, яку він простягає своєю здоровою рукою, і підписують. Абсолютно кожен із них. Без жодних «якщо», «і» або «але». І Ошрі підморгує на прощання, тому що коли твоя рука паралізована, не до рукостискань, а виходячи, він точно додасть щось про те, що вони зробили правильний крок. І отак, без особливих зусиль, підупалий банківський рахунок Ошрі Сівана швидко почав відновлюватись, а за три місяці він і його дружина купили нову квартиру з набагато меншим іпотечним кредитом, ніж той, що вони брали колись. А після проходження курсу фізіотерапії у клініці навіть його рука почала почуватися краще, хоча коли клієнти простягали йому свою руку, він досі вдавав, що взагалі не здатен нею поворушити.
«У моєму роті синьо-жовто-білий і лагідно-солодкий смак. Високо наді мною щось ширяє. Щось добре — і я прямую за ним. Прямую за ним».
Ночами він безперестанку снив про це — ні, не про той нещасний випадок. Про кому. Дивно, але попри тривалий час, що минув відтоді, він досі пам’ятав, до найдрібнішої деталі, все, що він відчував упродовж тих шести тижнів. Він пам’ятав кольори та смаки і свіже повітря, що обдувало йому обличчя. Він пам’ятав відсутність пам’яті, відчуття існування без імені і без історії, у теперішньому. Цілі шість тижнів теперішнього. Протягом яких єдиною річчю, яку він відчував у собі і яка не була теперішнім, став крихітний натяк на майбутнє у формі незбагненного оптимізму, поєднаного з дивним сприйняттям буття. Протягом цих шести тижнів він не знав, як його звати або чи одружений він і чи має доньку. Він не знав, чи з ним трапився нещасний випадок або чому він тепер у лікарні бореться за життя. Він не знав нічого, крім того, що живий. І лише цей факт напував його великим щастям. Загалом досвід мислення й емоцій у цій порожнечі був інтенсивнішим, ніж будь-що, що колись траплялося з ним досі, немовби всі фонові шуми зникли і єдиний вцілілий звук був правдивим, чистим і прекрасним аж до сліз. Він не обговорював цього ні з дружиною, ні з кимось іншим. Неможливо припустити, що можна пережити таку радість за крок до смерті. Неможливо припустити, що можна кайфувати від стану коми, тоді як ваші дружина та донька гірко ридають біля вашого ліжка. Тож коли вони запитали, чи він пам’ятає що-небудь про цей свій стан, він відповів, що не пам’ятає нічого. Коли він прокинувся, його дружина запитала, чи він міг почути, як вона і Мейталь, їхня донька, звертаються до нього, коли він перебував у комі, і він сказав їй, що навіть якщо він не пам’ятав їхніх голосів, все одно переконаний, що вони йому допомогли. Вони надавали йому сил на несвідомому рівні, сил і бажання жити. Це все, що він їй сказав, але це була неправда, оскільки коли він був у комі, то насправді іноді чув голоси. Дивні, різкі, хоч і водночас нечіткі, неначе звуки, які чуєш під водою. І вони йому зовсім не подобались. Ті голоси здавалися йому загрозливими, вони натякали на щось поза межами приємного, кольорового сьогодення, в якому він жив.
Бажаю тобі більше не зазнавати смутку
Ошрі не міг скласти співчуття родині чоловіка, який упав йому на голову, протягом семиденної жалоби після похорону. Не міг він також скласти співчуття під час відкриття нагробного каменю. Але він пішов на перші роковини — з квітами і так далі. На цвинтарі були тільки батьки цього чоловіка, його сестра і якийсь шкільний друг-товстун. Вони не знали, що він за один. Мама подумала, що він — начальник її сина, якого також звати Ошрі. Донька і товстун подумали, що він — друг батьків. Але після того, як усі закінчили складати маленькі камінці на могилу і мама почала всіх навколо розпитувати, він пояснив, що він — той, на кого Натті (так його звали) приземлився, коли викинувся з вікна. Почувши це, мама заходилася говорити, як їй прикро, і не могла зупинити плач. Батько намагався її заспокоїти і кидав на Ошрі підозрілі погляди. Після п’яти хвилин її істеричного ридання батько сухо сказав Ошрі, що йому прикро за те, що з ним сталося, і висловив переконання, що Натті також, якби він був живий, було би прикро, але тепер було б краще для всіх, якби Ошрі пішов. Ошрі одразу погодився і швидко додав, що з ним тепер уже майже все гаразд і що, зрештою, це не було вже аж настільки страшним досвідом. Уже точно не таким, який пережили батьки Натті. Батько перервав його на середині речення:
— Ви плануєте подати на нас до суду? Якщо так, то ви марнуєте свій час. Ми з Зівою не отримали ані ламаного гроша, чуєте? Ані ламаного гроша.
Від цих слів мама заридала ще сильніше, а Ошрі промимрив щось, що мало переконати їх у тому, що в нього немає ні до кого жодних образ, і після цього вшився. Коли він клав картонну ярмулку до дерев’яної скрині на вході до цвинтаря, сестра Натті перепинила його й вибачилася за свого тата. Точніше, насправді не вибачилася, а сказала, що він — ідіот і що Натті завжди його ненавидів. З’ясувалося, що його батько був завжди переконаний, що всі тільки й бажають завдати йому прикрощів, і так воно, врешті-решт, і справді сталося, коли його партнер втік із його грішми.
— Якби Натті побачив, як усе повернулося, він би істерично розреготався, — сказала сестра і назвала своє ім’я.
Її звали Мааян. За звичкою Ошрі не потиснув простягнуту йому руку. Він рік удавав у присутності клієнтів, що його рука зовсім паралізована, він дійшов до того, що навіть, залишаючись на самоті вдома, іноді забував її використовувати. Коли Мааян побачила, що він не тисне її простягнуту руку, вона настільки природно замінила рукостискання на дотик до його плеча, що, як з’ясувалося, їм обом стало трохи ніяково.
— Дивно, що ви сюди прийшли, — сказала вона після хвилини мовчання. — Ким є Натті для вас? Ви, зрештою, його навіть не знали.
— Це ганьба, — сказав Ошрі, не знаючи, як реагувати. — Тобто, ганьба, що я його не знав. Схоже, що він людина, з якою варто було би познайомитись.
Ошрі хотілося сказати їй, що його прихід аж ніяк не був дивним. Що він і її брат мають одну незавершену справу. У тій кав’ярні того дня було так багато відвідувачів, і з усіх людей Натті впав на голову саме йому. І саме тому він прийшов сьогодні: спробувати зрозуміти, чому сталося саме так. Але не встиг він сказати про це, як усвідомив, що це звучатиме по-дурному, тому натомість він запитав, чому Натті вкоротив собі віку — такий молодий, і так далі. Мааян знизала плечима. Він не перша людина, яка запитує її про це. Перед тим, як розійтись у різні боки, він дав їй свою візитку і сказав, мовляв, якщо їй буде потрібна будь-яка допомога, не важливо яка, хай вона телефонує. А вона посміхнулась і подякувала йому, але сказала, що сама собі дуже добре дає раду в житті. Після другого погляду на візитку вона сказала: