— Ти тільки послухай, як він нявкає, — казала вона Оріт. — Прислухайся до його голосу — він точнісінько як у дитини. Ти взяла його чотири роки тому і він раніше ніколи так не нявкав.
Оріт знала, що її мама верзе дурниці і що він просто винюхує їжу або якусь кішку крізь вікно. Але попри це його нявкіт і насправді трохи нагадував дитячий плач і він не вгавав цілу ніч. Єдиним, у чому їй пощастило, було те, що вони з Ассі більше не були разом, тому що якби вона сказала йому щось таке, він би зайшовся реготом. Вона також намагалася думати про Сімьонову душу й у що вона перевтілиться, але вчасно пригадала, що ні у що подібне не вірить. Потім вона запитала себе, чому погодилася піти до трупарні з офіцерами і чому не згадала, що шлюб був фіктивним. Щось дивне було в цьому поході до трупарні й ідентифікації чоловіка. Моторошне, але водночас і захопливе. Ця ситуація трохи нагадувала кіно, коли отримуєш досвід, не сплачуючи за це відповідну ціну. Ассі, вочевидь, сказав би, що це кльова нагода для отримання пожиттєвої вдовиної пенсії від армії, навіть не поворухнувши для цього пальцем, і ніхто в армії не може зробити нічого проти шлюбного контракту від рабинату.
— Все буде добре, — сказала пані капітан, яка, певно, помітила тривожні зморшки на чолі в Оріт. — Ми будемо з вами весь час.
Ассі прийшов до рабинату як свідок Сімьона й під час цілої церемонії строїв міни, намагаючись розсмішити Оріт. Сам Сімьон виглядав набагато краще, ніж випливало з історій про нього. Жеребець не на рівні світових стандартів, але не такий уже й потворний, як Ассі його описував. До того ж, ідіотом він також не був. Він був дуже дивним, але не дурним, і після рабинату Ассі запросив їх на фалафель. За весь день Сімьон і Оріт не обмінялися жодним словом, окрім «привіт» і слів, які вони промовляли на церемонії, а пізніше, біля кіоску з фалафелем, вони намагалися не дивитись одне на одного. Це розсмішило Ассі.
— Поглянь, яка в тебе вродлива дружина, — сказав він, поклавши руку на Сімьонове плече. Сімьон прикипів поглядом до піти, яку тримав у руці.
— Що ж нам з тобою тепер робити, Сімьоне? — сказав Ассі, не припиняючи підколювати його. — А знаєш, тепер ти повинен її поцілувати. В іншому випадку, згідно з єврейськими законами, шлюб не є дійсним.
До сьогоднішнього дня вона справді не знала, чи Сімьон повірив йому. Ассі згодом їй сказав, що, певна річ, він не вірив, і що просто скористався ситуацією, але Оріт не була настільки впевнена. У кожному разі він раптово нахилився вперед і спробував її поцілувати. Оріт відскочила і його губи не торкнулися її губ. Але до неї дійшов запах його рота, змішаний із запахом смаженого на олії фалафелю, і той пліснявий запах рабинату, що в’ївся в її волосся. Вона відійшла на кілька кроків від них і зблювала на квіткову клумбу, а коли звела очі, її погляд зустрівся з Сімьоновим. Він за хвильку завмер, а потім кинувся навтьоки. Ассі намагався до нього докричатись, але марно — він не зупинився. І це був останній раз, коли вона бачила його. До сьогоднішнього дня.
На шляху до трупарні вона боялася, що не зможе його ідентифікувати. Врешті-решт, вона бачила його лише один раз, два роки тому, і він був тоді цілий і неушкоджений. Але тепер вона одразу зрозуміла, що це він. Його тіло до самої шиї було накрито зеленим простирадлом. Обличчя було зовсім не ушкоджене, не рахуючи маленької дірочки на щоці, розміром не більше монети в один шекель. І запах трупа був точнісінько такий, як і його запах з рота два роки тому. Вона дуже часто думала про той момент. Коли вони все ще стояли біля кіоску з фалафелем, Ассі сказав їй, мовляв, це не її провина, що в Сімьона погано пахне з рота, але їй завжди здавалося, що саме її. І сьогодні, коли вони постукали у двері, вона мусила згадати його. Зрештою, заміж вона виходила не мільйон разів.
— Ви хочете, щоб ми залишили вас на хвилину зі своїм чоловіком? — запитала пані капітан. Оріт похитала головою. — Авжеж. Можна поплакати, — сказала пані капітан. — Немає сенсу стримуватись.
Заплющені очі
Я знаю чоловіка, який увесь час фантазує. Я маю на увазі, що цей чоловік навіть вулицями ходить із заплющеними очима. Сиджу я одного дня на пасажирському сидінні його авта, повертаю голову ліворуч і бачу, що обома руками він тримає кермо, а очі в нього заплющені. Серйозно, він їхав отак автомагістраллю.
— Хаґґаю, — кажу я йому, — це погана ідея. Хаґґаю, розплющ очі, — але він продовжував вести, немов так і треба.
— Ти знаєш, де я зараз? — запитує він мене.
— Розплющ очі, — кажу я знову, — давай, не вибішуй мене.
Якимось дивовижним чином ми уникнули аварії.
Цей чоловік фантазував про будинки інших людей, які начебто насправді належать йому. Про їхні авта, про їхні роботи. Та що там їхні роботи. Про свою дружину. Він уявляв інших жінок своєю дружиною. І дітей, яких він зустрічав на вулиці або в парку, або бачив у якихось телесеріалах, також. Він уявляв їх членами своєї родини замість власних дітей. За цим заняттям він проводив години. Якби була його воля, він би все життя на це витратив.
— Хаґґаю, — кажу я йому, — Хаґґаю, прокинься. Прокинься заради власного життя. У тебе прекрасне життя. Фантастична жінка. Чудові діти. Прокинься.
— Стоп, — відповідає він із глибин свого безкаркасного крісла, — не руйнуй цю мить. Знаєш, із ким я зараз? Із Йотамом Рацабі, своїм старим армійським другом. Ми їдемо у джипі з Йотамом Рацабі. Лише я, Йоті та малий Евіатар Мендельссон — це хитрожопе дитя з дитсадка Аміта. І це мале чортеня Евіатар каже мені: «Татку, я хочу пити. Можна мені пива?» Уяви собі. Хлопчику ще нема семи. Тож я й кажу: «Яке ще пиво, Еві. Тобі ж мама казала, що це заборонено». Його мама, моя колишня тобто. Рона Єдідія зі школи. Прекрасна, як моделька, але тверда, міцна, як цвях.
— Хаґґаю, — кажу я, — це не твій син, а вона не твоя дружина. Ти не розлучений, чуваче, ти щасливо одружений. Розплющ очі.
Щоразу, коли я привожу цього хлопчика до неї додому, у мене робиться стояк, — каже він, немовби не чує мене. — Такий великий стояк, як корабельна щогла. Моя колишня — чудова, але тверда. І від цієї твердості в мене робиться стояк.
— Вона не твоя колишня, — кажу я, — і в тебе немає стояка.
Я знаю, що кажу. Він стоїть у метрі від мене у своїх шортах. І там немає жодного стояка.
— Ми мусили розлучитись, — каже він. — У нас не склалися з нею стосунки. І в неї з собою також.
— Хаґґаю, — благаю я, — твою дружину звати Карні. І так, вона — прекрасна. Але вона не тверда. Не з тобою.
Його дружина насправді лагідна. У неї ніжна пташина душа і велике серце. Вона всім співчуває. Ми не були разом останні дев’ять місяців. Хаґґай рано-вранці рушає на роботу, тож о восьмій тридцять я йду на побачення з нею, якраз після того, як вона заводить дітей до дитсадка.
— Ми з Роною зустрілись у школі, — веде далі він. — Вона була моєю першою дівчиною і я був у неї перший. Після розлучення я багато жінок перетрахав, але ніхто з них і близько не міг дорівнятися до неї. І, знаєш, принаймні на відстані виглядає, що вона досі самотня. Якби я довідався, що вона когось має, це порвало б мене на шмаття, навіть попри те, що ми розлучені і таке інше. Порвало б мене на шмаття. Я просто не зміг би прийняти цього. Жодна інша жінка нічого не означає. Тільки вона. Вона єдина жінка, яка завжди була поруч.
— Хаґґаю, — кажу я, — її звати Карні і нікого вона не має. Ти досі одружений.
— У Рони також нікого немає, — каже він, облизуючи губи, — нікого. Я би вкоротив собі віку, якби в неї хтось був.
До квартири якраз заходить Карні з сумкою. Вона недбало кидає «привіт» у мій бік. Відколи ми разом, вона намагається поводитися якомога прохолодніше, коли інші люди навколо. Вона навіть не вітається з Хаґґаєм. Вона знає, що немає сенсу розмовляти з ним, коли в нього заплющені очі.