Ігор Акімов
І СТІНИ ПАХНУТЬ СОНЦЕМ
Художнє оформлення В. ГРИНЬКО
І СТІНИ ПАХНУТЬ СОНЦЕМ
Пролог
Що й казати, витримка в космонавта була дивовижна. Звісно, в першу мить він здригнувся — не міг не здригнутись, коли німа тиша зненацька вибухнула моторошним виттям сирени «уа! уа! уа! уа!». Але це виття відгукнулося у нього десь там всередині, під серцем, й зовні він так і лишився незворушно зосередженим, тільки перевів погляд з екрана локатора на рентгенометр і дивився, як з’являються і зникають червоні цифри, що означають десятки рентгенів (зміну одиниць помітити було неможливо).
Вісімдесят рентгенів… дев’яносто… сто…
Режим роботи двигунів нормальний. Отож, причина не в них, опромінення зовнішнє, подумав космонавт і раптом збагнув, у чім річ, яка його помилка. Але уже нічого не вдієш, бо й трьох хвилин не мине, як дістане всі п’ятсот, а менше як за три хвилини все одно встигне виправити помилку, от і виходить, що п’ятсот рентгенів йому вже не минути.
Променевий удар. П’ятсот рентгенів… Йому стало тоскно, бо ж усякий хлопчисько розуміє, що після цього опромінення його навіть у близький космос не пустять, навіть од польотів на Місяць звільнять. Що оцей політ для нього останній. Та він одразу ж заставив себе забути про це — все-таки витримка в нього неабияка, а для того ж з цієї історії ще треба виплутатися: прилад уже показав загальне опромінівування мало не двісті рентгенів, а за три хвилини складе п’ятсот, а коли він загається й не вкладеться у три хвилини, то дістане в півтора, у два, в три рази більше. А це означало тяжке білокрів’я, якщо не гірше… відразу…
Тому й був він такий спокійний; нічого іншого йому все одно не лишалося.
Космонавт увімкнув поворотні двигуни, і планемірно, слухняно зійшов з останнього курсу. Тепер космонавт обчислював на електронній машині, коли зробити наступний поворот і взяти потрібний курс. Він увесь заглибився в розрахунки і вже не помічав, як потекли за ілюмінатором зорі, не думав про час і про те, що міг схибити. Він тільки підраховував, і встиг саме зараз завершив маневр дуже вдало.
Космонавт випростався й лише тепер знову кинув погляд на рентгенометр, йому сперло дух. Він судомливоь зітхнув, потім ще раз — глибше, потім провів по обличчю долонею и довго витирав хусточкою змокле чоло і все не відривав очей од рентгенометра наче зачарований цифрою 828. «Ну, звичайно, — думав він, — цього треба було сподіватись. Щосекунди я наздоганяю цей клятий астероїд, отож, інтенсивність радіації зростає, отож правильно, і тут уже нічого не вдієш. Якби це сталося років десять тому, коли на всіх маршрутах були тільки важкі броньовані планетольоти, мені б і п'ятдесяти не перепало, така в них була броня, а тепер у радіактивних поясах навчилися робити штучні проходи, та й космос вже три роки таке спокійне, от і літають усі на цих кораблях. Хто б повірив, що трапиться отакий п’ятсот двадцять вісім…».
— «Сігма–3», «Сигма–3». Чому мовчите? Прийом, — почувся в навушники голос диспетчера.
— Я «Сигма-3», — сказав космонавт, — вас чую. «Сигма-3», чому мовчали? Звідки в кабіні радіація?
Космонавт глянув на локатор, прикинув, що хвилин досягне мети, і сказав:
— Астероїд лишив позад себе радіаційний слід. Я зопалу опинився в самісінькій середині.
Через те і зв’язок урвався, та космонавт про це не сказав — і так усе ясно. Тим паче, диспетчерові навколишних трас — ДНАМові — чудовому електронному велетню; ще й двох років не минуло, відколи його побудували, та спитайте в першого-ліпшого космонавта, якому диспетчеру віддасть перевагу, — і кожний відповість, що ДНАМові. Правда, подейкують, нібито новий марсіанський диспетчер буде ще досконаліший, але, зрештою, не в тому річ. Все одно ДНАМ молодчага. Коли вже він веде обчислення, то зважує все або майже все. На як недивно, як це він не передбачив радіаційного сліду? Що то з ним не траплялось. Може, цей випадок він кваліфіцівував як неймовірний?.. Космонавт ще раз глянув на рентгенометр. 828. Йому здалося, що в кабіні жарко. Але термометр показував вісімнадцять градусів. Кепські справи. Він витер піт, а потім подумав, що ще передати ДНАМові. Але нічого не міг пригадати й тільки сказав: «Привіт».
— «Сигма-3», припиніть переслідування, припинить переслідування, — забубоніло в навушниках. — Повернитесь на ракетодром.
Космонавт глянув на локатор, потім на годинник. Так, залишилося шість з половиною хвилин. Про повернення не могло бути й мови. Він збільшив швидкість до граничної і відразу ж подумав, як здивує ДНАМа така неслухняність. Ще б пак! Накази в космосі не обговорюються, їх виконують, і він завжди їх виконував, і цей наказ теж належало б виконати, — наказ розумний, дуже розумний: якби він зараз, негайно, повернувся на Землю — його, можливо, ще встигли б врятувати… можливо, вів ще пожив… Та він знав, що не виконає цього наказу — уперше й востаннє, — бо для нього шлях у космос віднині все одно закритий і повертатись на Землю, коли мети — якихось шість з половиною хвилин польоту, принаймні безглуздо. Тим більше, що його вже опромінено. Отож, коли навіть трапиться ще якийсь «сюрприз». То йому вже, власне, байдуже, — зате хлопців, що прилетять сюди згодом, він вчасно попередить, їм не загрожуватимуть такі речі, як оця радіація, і вони ще літатимуть. А він таки подивиться, що це за «астероїд»!