Коли я думав про Аолу, голод вщухав, мов біль у рані після того, як його замовляв одноногий дядечко Регр. А я все думав і думав про Аолу. І раптом кришка наді мною зникла. Я сів. Було досить добре видно. Я сидів на помості з дивного матеріалу, подібного до бронзи, у тому ж залі, тільки куля зникла. Мій смолоскип давно погас і зал освітлювався якимись прихованими від очей світильниками. Поруч стояв глечик, і на глиняному блюді, масно виблискуючи, височів окорок. А кукурудзяні коржі, так звично, по-домашньому пахли…
«Це марення», — подумав я і покуштував коржа. О, справжній! Я відразу почав швидко й жадібно їсти. Яке чудове молоде вино було у глечику!
— Ти щедрий дух, — мовив я, наївшись досхочу. — Та я не лишуся перед тобою в боргу. Я віддам тобі серце й ліву задню ногу першого ж шауна, який впаде від моєї руки, — говорив я, розмахуючи сокирою. — І жирний горб його я теж віддам тобі…
Вино та їжа зробили мене благодушним. Я вже не звертав уваги на маленького пута й міркував, де б мені влаштуватися, щоб поспати, але незрозуміла тривога раптом ворухнулася в моїй душі. Майже не усвідомлюючи того, що роблю, я пройшов через зал і заглибився в темні коридори, і все йшов і йшов у мороці, без смолоскипа і навіть не бачачи власних рук. Та жодного разу не спіткнувся: невідома сила вела мене, примушуючи ставити ноги саме там, де треба.
Враз попереду замерехтіло світло. Я побіг туди, звернув за ріг… Переді мною була хатина Аоли, складена з пісковику, крита пальмовим листям. З нього ще стікала вода, наче тільки-но пройшла злива. У вікні світилось. Я бачив Аолу. Вона розчісувала жовте волосся, і в такт її рухам глухо постукували нефритові браслети й ікла пута в намисті…
— Аоло!..
Я кинувся до неї — і вдарився об невидиму стіну. Я вмить щосили гупнув у повітря сокирою — сокира розлетілася на друзки. Я гатив кулаками по рівній прозорій броні.
— Аоло!!!
Вона мене не чула. Вона й далі спокійно розчісувала волосся. Там, за цією стіною, вона, як і раніше, чекала мене.
Це тривало кілька секунд. Я бився об стіну, мов плат у клітці. Потім видіння щезло, і я, знесилений, почвалав назад.
Я не тямив, що роблю. Повернувся в зал, ліг на поміст — і знов я в мороці, під глухою кришкою, тільки приємний вітер струмує крізь мене.
Я забув про сон. Думав про Аолу, про те, як могла вона тут опинитись. Придумував десятки способів, як пробитись до неї, уявляв, як ми зустрінемось… «Аоло, маленька Аоло», — скажу їй, і моє серце стиснеться, і я повторюватиму: «Аоло, моя маленька Аоло». «Ну що ти», — мовить вона й уткнеться мені в плече, а я повторюватиму: «Аоло, моя люба…» Тоді вона зведе очі й скаже: «Ну не тримай мене так, мені боляче», — а я спитаю, як вона тут опинилась. «Де тут»? — скаже вона, — адже ми у себе вдома, у Долині Птахів. Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали вогонь: я підігрію тобі коржі; мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…»
Так я думав, і потім знову зникла кришка, і знову я йшов у темряві, і коли попереду побачив хатину, то вже не ждав, а стрибнув до неї і опинився біля вікна. Вскочив у вікно і пригорнув Аолу до грудей.
— Аоло, моя маленька Аоло, — шепотів я й цілував, цілував її волосся, а вона уткнулась мені в плече, і я їй шепотів: — Аоло, маленька моя…
— Ну, чого ти, — сказала вона.
— Аоло… — Я не пам’ятав інших слів.
Вона якось особливо, по-своєму, як уміла тільки вона, подивилась на мене знизу вгору і сказала:
— Ну, не тримай мене так, мені боляче…
Мені раптом стало моторошно: я знав наперед кожний її рух, кожне слово…
— Як ти тут опинилася?.. — спитав я.
— Де «тут»? — вона відштовхнулась від моїх грудей маленькими твердими кулачками й глянула на мене здивовано. — Ми ж у себе вдома, у Долині Птахів… Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали в печі. Я підігрію тобі коржі. Мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…
Я дістав трут і кресало й попрямував до печі. І несподівано опинився в темряві. Оглянувся.
— Аоло!..
Пробіг кілька кроків назад, кидався в різні боки, ловив руками порожнечу й гукав:
— Аоло!!!
Вдарився обличчям об метал, упав, схопився і знову побіг, упав і вже не міг підвестись. Поповз.
— Аоло!!! — кричав я, аж зірвав голос, і все повз, і хрипів безголосо: — Аоло…
Навіть луни не було тут.
3
…Пробудження було тяжким. Навіть під час сну маленький пута не давав мені спокою. Тіло втомилося від боротьби з ним. Кожний м’яз нив, наче в діда, змученого весняним міжпогоддям.