Тільки я не побіжу за дерева, бо за ними немає ні лісу, ні кручі, ні далеких гір. Металева стіна. І нагорі, за низькою кроною — вона. І під сухим піском. І сіно, таке справжнє, з волошками й королицею, з медункою і болиголовом, з м’ятою і полином, із дзвіночками і деревієм — таке свіже, наче в дитинстві, тільки аромат у нього трохи не той, якийсь очищений, помитий, без пряної духоти без пилу трав’яного, який так тонко-тонко пахне. І сонце вранішнє, гаряче, вже котрий день ніяк не пересунеться, все світить з однієї точки…
Аола більше не кличе мене. Я лежу ще трохи, потім розплющую очі, сідаю. Вона повертається до мене й питає, усміхаючись:
— Нагго, чому в тебе з очей текла рідина?
— Це сльози, — кажу я.
— А що таке сльози?
До цього звикнути неможливо. Та що робити? Адже я бранець, а доля бранця — ждати й сподіватись. Я стримую стогін і розповідаю Аолі про щастя, про горе, про тугу за батьківщиною.
— Як ти дивно говориш, Нагго, — сміється Аола. — Важко щось розібрати…
Від цих слів я зіщулююсь, наче від удару. Ех, коли б можна було весь час спати і спати, і щоб снилася Атлантида!.. Іноді я думаю, що сон — це дійсність, а дійсність — сон, така вона неправдоподібна й жахлива. Алі новий день завдає нових ран, і ніч їх не загоює.
Дні одноманітні, наче вода. Немає полювання, немає вечірнього глухуватого гомону бороданів, їх розповідей про минуле. Лише оцей ліс. Добре, що хоч він є. Адже спочатку і його не було, та якось я не витримав і почав благати: «О дух, ти могутній! Перенеси сюди хоч кусочок лісу…» Він відповів, що це йому не під силу — мовляв, ми далеко від Землі, та й там це було б для нього неможливо. Єдине, чим він може мені зарадити, — створити тут штучний ліс, і він пояснив мені значення слова «штучний». Я не повірив духові. Я не уявляв собі, що це можливо. Він перенесе сюди справжній ліс, думав я. А потім дух сказав: «Згадуй». І я лежав на помості й згадував кожну дрібницю, кожну деталь мого улюбленого куточка лісу. І дух створив ліс. Тільки я жодного разу не побачив у ньому нічого нового.
Час тягнеться нестерпно одноманітно: їда, сон, розмови з Аолою та духом, і знову їда й сон. Кілька разів я робив спробу втекти. Довго крався у темряві, намагаючись триматись одного напряму — і завжди в кінці дороги незмінно повертався сюди, в оцей зал, на свою лісову галявину. Я знав, що це витівки Дінна, що вій стежить за мною і веде оманною стежкою, але ніколи не обурювався — адже я був тільки бранцем.
Іноді я розмовляв з духом, навіть не лягаючи на поміст. Він скаржився, що не всі мої слова розуміє; але щоразу робив чималі успіхи, і спілкування наше спрощувалось.
Спочатку я називав його просто — дух. Він попросив пояснити йому значення цього слова, і, хоч скільки я бився, ми так і не зрозуміли один одного. Тоді я почав називати його інакше Дінн. Цей звук чути було завжди, коли дух збирався щось сказати або хотів просто привернути мою увагу. Це прізвисько він прийняв легко й озивався на нього охоче.
Я не лічив дні. Коли б навіть хотів їх лічити, це було 6 нелегко, бо тут не народжувались і не вмирали місяці і не заходило сонце. А в мене десь у грудях, в серці збиралась чи то туга, чи, може, ще якесь почуття — збиралось, як майбутні блискавки серед безхмарного дня. Мої невдалі спроби втекти з полону, слабоумство Аоли, туга за волею й за Атлантидою — у всьому був винний Дінн. Наші стосунки, дружелюбні спочатку, не могли залишатись такими й надалі. Моя дикунська психологія була надзвичайно примітивна: всіх я поділяв на друзів і ворогів. Середнього не було. Тому відносини з Дінном спочатку задовольняли мене, потім з’явилося нерозуміння, потім — підозра та гнів. Нарешті я зрозумів, що ми з ним смертельні вороги.
Я ж не знав, що Земля — страшенно далека, не знав 1 ніколи б не повірив, що я не в горі, на платі ойкоків, а в космосі (про який я теж не мав уявлення). Я не цікавився ні зорельотом, бо вважав, що перебуваю у звичайнісінькій горі, ні самим Дінном, який був для мене таким же всесильним і незрозумілим, як і всі інші духи; а їх так вчили старі, навкруги було чимало.
Як всякий бранець, я мріяв лише про одне: швидше вирватись на волю. Втекти не вдалося. Обставини примушували знову взятися за палицю.
Це я зрозумів не одразу. Але ж настала така хвилина. Дрібні факти, що чималий час накопичувались, раптом викликали вибух, і як наслідки — нову якість моїх з Дінном відносин.
Поштовхом стала по суті справжня дрібниця.
Одного разу Аола, що сиділа у високій траві під молодим бананом і гладила долонею його широкий лист, раптом сказала:
— Я хочу додому.