Я здригнувся й подивився на неї. Ні, вона навіть не думала про значення слів. Тільки прислухалась, як вони звучать.
— Я хочу додому, — повторила вона, тепер з іншою інтонацією, потім скрикнула: — Я хочу додому!.. — прислухалась і спитала: — Я хочу додому?..
Незрозуміла сила підхопила мене. Я ступив кілька кроків, зметнув руки, підвів голову й закричав так, як не кричав ще ніколи в житті:
— Дінне! О всемогутній Дінне, відпусти нас у наш ліс, у наше селище, о великодушний Дінне!..
Я вперше за весь час полону не просив — благав його про це.
І він відповів:
— Не можу.
Я закричав страшно, впав на пісок і качався по ньому, кусаючи руки, і все кричав; а потім раптом почув голос Аоли. «Ямки», — сказала вона, присіла і почала розрівнювати ямки на піску.
Я відразу скам’янів. Сів і все дивився на неї.
— Відпусти нас, Дінне, — тихо мовив я. — Відпусти додому…
— Ні…
Він став пояснювати, чому не може цього зробити, але ц вже не слухав його.
Я дивився, як Аола старанно розгладжує штучний пісок на штучній галявині штучного лісу, і раптом зрозумів, що ніколи не побачу рідного гаю, що цей штучний світ стане моєю домовиною. І тоді я поклявся собі, що вб’ю Дінна, мушу вбити, аби не бути бранцем.
Я ще не знав, як здійсню свій намір і коли, але твердо поклав собі: він не втече від мене, я все одно доберусь до нього і вирву його серце. Серце Дінна…
Потім нервове напруження спало, сили залишили мене, і я довго сидів до всього байдужий. Густий гарячий клубок, який душив мене всередині, перетворився на маленьку кульку, що сховалася десь під серцем.
Тепер я не був просто бранцем. Я став супротивником, ворогом Дінна. Запеклим ворогом. Але я затаїв ненависть, це трепетне, солодке чекання останнього бою. Вичікував і вдавав, нібито я все той же простодушний і покірливий Нагга. Дінн був зі мною лагідний; щоранку ми говорили один одному: «Добрий день». Іноді мені було тут справді добре, і, можливо, я зазнав би справжнього щастя, якби хоч раз Аола мені сказала: «Любий, у тебе біля рота з’явилися зморшки. Ти занедужав? Про що ти думаєш весь час? Ти не забуваєш про свої думки, навіть коли дивишся на мене».
Та вона говорила інше.
«На цьому дубі дванадцять тисяч сорок три листки».
А іноді: «Ти вже повернувся з полювання». Або: «Я кохаю тебе, Нагго», і все це однаковим голосом, рівним і байдужим.
І щодня, прокинувшись, я чув те саме:
— Ти кричав, Нагго.
А мені щоночі снилась Атлантида.
5
До незвичайної ваги свого тіла, яка мучила мене перші дні (лише значно пізніше я зрозумів, що вона була викликана прискореним рухом зорельота), я поступово звик і лише зрідка відчував її. Зате прийшла інша біда: я захворів.
Хвороба підкралась нишком.
Деякий час я відчував легке паморочення, потім воно посилилось. Далі почалися приступи нудоти. Спочатку я це приписував тому, що мало рухаюсь, почав більше ходити, хоч і нелегко це мені давалося. Не допомогло. Я дуже ослаб і майже весь час лежав.
Хвороба робить мудрим. Несподіване дозвілля, спричинене фізичною нерухомістю, заповнюється рухом думки, відточує її.
Весь час я думав про те, як уб’ю Дінна.
Якось я став такий кволий, що вже не міг підвестися. Тоді я сказав собі: Нагго, загостри свій розум; нехай твоя думка стане невідпорною, як твій спис. Поспішай, бо інакше смерть випередить твою помсту.
Безсилля подесятерило мою ненависть. Але що я міг придумати? Я був воїном, звик знищувати ворога у двобої, коли все залежить від сили і спритності. А як перемогти Дінна, якщо він ховається, якщо я бачив його тільки один раз, та й то мигцем? Я вважав, що він не догадується про мої наміри і не з’являється на нашій галявин тільки тому, що досі в цьому не було потреби. Але я не наважився відверто запросити його до себе, — у Дінна могли виникнути підозри. Я пішов до мети манівцями. Того ж дня я сказав Дінну:
— О великодушний! Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Твоя доброта — наче невичерпне джерело, наче материнська любов. Іноді мені буває так хороше, що я починаю думати, ніби вже прийшов у Поля Щасливих Ловів.
Дінн слухав мовчки.
— Але часом, — вів я далі, — все ж підступає до мого серця туга.
— Чого? — спитав Дінн.
— Бо я людина. Я не можу бути самотнім. Не можу без того, щоб не поговорити з кимось, поділитись думками, порадитись…
— У тебе є Аола.
— Звичайно. Але ти ж сам знаєш, як тяжко вона хвора. З нею не дуже й поговориш.
— Я роблю все, що в моїх силах, Нагго, аби вилікувати її.
— Так, звичайно. Я бачу. Останнім часом їй стало нібито легше.