— А Дінн жорстокий?
— Не знаю. — Я ще подумав і — знову: — Не знаю. Іноді він буває дуже добрим. — Я раптом різко пригнув до себе голову Аоли й прошепотів їй прямо в обличчя. — Тільки все одно я уб’ю Дінна!..
В її очах раптом щось змінилось. Вони потьмяніли, мов бура річкова галька на сонці. Мені стало неприємно, Я поцілував її в гарячу, нагріту сонцем щоку і повернувся до брили. Я сподівався, що Дінн зараз щось зробить або хоч скаже, але він мовчав, ніби нічого не сталося. Спочатку це здалося мені дивним, та я швидко розгадав причину: самовпевненість. Губи мої мимоволі скривились у злорадній посмішці, і я знову почав думати, яким виліплю Дінна.
Мене ображала зневага, з якою він поставився до моєї погрози. «Так, Нагга слабкий, Нагга хворий, — бурмотів я, — але ненависть допоможе йому підняти палицю й зробить удар точним і невідпорним».
Ця думка наче підштовхнула мене. Так, ненависть! Тільки нею маю я дихати, поки ліпитиму, тільки вона повинна мені підказувати форми. Нехай Дінн викликає в мене лише огиду й неприязнь, вирішив я.
Аола допомогла мені підвестись і підійти до брили. Я занурив руки у в’язку сіру масу, вирвав шматок і почав ліпити.
Я ліпив уперше в житті. Руки були важкі, і паморочилась голова, а я ліпив і ліпив, доки не проступили обриси великого гулястого черепа і кружечки-очі, а під важким набряклим носом — старечий рот, беззубий, з опущеними вниз куточками; вдавлене підборіддя, яке переходило в тонку шию.
Я трохи відійшов і подивився, чи досить вона тонка, ця шия, щоб можна було перебити її одним ударом. Подивився — і був задоволений, взявся за тулуб, ліпив його кволим, недоладним, і руки й ноги тонкими й кволими. Але навіть це здалося мені недостатнім, і я ще довго возився з немічною фігурою, — все ослабляв її, де тільки міг. Знов і знов повертався то до рук, то до тулуба. Нарешті залишив їх і раптом подумав: а що як зробити Дінна без очей?..
Ця несподівана думка приголомшила мене своєю геніальною простотою. Адже, коли Дінн не помітить обману, то спочатку, хай зовсім недовго, лише кілька секунд коли оживе, лишатиметься сліпим. І, поки він збагне в чому річ, я встигну пустити в хід свою палицю…
Я засміявся від щастя — і хотів замазати на сірій масі очі. А потім подумав: адже можна його залишити без рук і без ніг, щоб сама голова стирчала. Тоді він буде цілком підвладний мені. Як просто!..
І я вже схопив було одну з тонких рук, збираючись відірвати її, та раптом згадав зелено-голубу світну кулю, що не мала ні очей, ні вух, але все бачила й чула. Вона була могутньою і всесильною — особливо тут, у своєму домі. Вона здатна була на більше, ніж я, простодушний мисливець Нагга; вона спроможна зробити те, чого не зроблять стільки мисливців, скільки листків на баобабі — хіба зможуть вони створити такий штучний ліс?
«Штучний»… Я прислухався до звучання цього слова, і раптом мене пронизала думка: а може, Аола — теж штучна? Чомусь лише тепер я збагнув, що це означає: в очах у мене потемніло, я захитався, відступив од брили. Адже це, мабуть, так і є. Штучна!
— Що з тобою, Нагго? — сказала Аола.
Я чув її голос наче крізь стіну. Повернувся, ступив два кроки, втратив рівновагу і впав. Поповз, розгрібаючи пісок, до свого ложа.
— Що з тобою, Нагго?
Я обернувся.
— Чому в тебе такі очі? — сказала вона.
Я сів. Відчував: от-от збожеволію.
— Не підходь, — прошепотів я, а потім закричав: — Не підходь! Не підходь!!! — з жахом дивився на неї і відступав, повз кудись назад, аж поки вперся у стовбур дерева.
Вона підбігла, легко підхопила мене на руки й перенесла в наш куточок, на купу сіна.
Мене нудило. Я лежав на боці. Коли починався приступ, усе переверталося в мені, і я думав, що лечу в безодню. Потім поступово покращало. І я заснув.
Коли прокинувся, то зараз же згадав про Аолу. Але тепер думав про неї спокійніше. Ми вороги з Дінном, і я не повинен сліпо довіряти йому, думав я. Може, він хоче перехитрити мене, спрямувати мою енергію в інше річище, відвернути від боротьби. Цілком можливо. У смертельній сутичці всі прийоми дозволені.
Я сів і глянув на Аолу. Вона хвора, це видно. Але не штучна! Через нього хвора. Що ж, він заплатить і за це. Я з ним за все розрахуюсь одним ударом — останнім для нього.
Ця думка заспокоїла мене, та десь глибоко в серці лишилася червоточина, і я з нею нічого не міг вдіяти. Тоді я примусив себе не думати про це і повернувся до виліпленого мною людиноподібного павука. Він уже жив. Сидів прямий, підібравши під себе тонкі лапки, і я подумав, що тепер він буде рухатись, розмовляти зі мною, робити мені послуги, а я затаю ненависть і в слушну хвилину завдам вирішального удару. І удар буде марним, безглуздим, — тепер я це розумів також. Та що я міг ще зробити, коли не знав, як добратися до справжнього Дінна?