Я стогнав, усвідомлюючи своє безсилля, і похитувався вперед — назад. Потім з глухим стогоном впав обличчям у сіно.
— Нагго…
Аола нахилилась до мене, її дихання зігрівало й зволожувало мені вухо.
Я ледь повернув голову і люто глянув на неї одним оком.
— Все одно я вб’ю його…
Голос був хрипкий, слабий. Мені було до сліз жаль себе, безпорадного й переможеного, та коли я знову побачив маленьку сіру потвору, то подумав: я все ж таки розтрощу тобі череп… про всякий випадок.
7
Два дні після цього я лежав знесилений; іноді тільки голову повертав, спостерігаючи Дінна. А втім, і повертати доводилось не часто: Дінн без потреби не любив рухатись, а які у нас могли бути особливі справи? От він майже весь час і сидів на місці, сидів і дивився на мене, а я — на нього.
На третій день стало ясно, що кволість, яку я вважав за реакцію після нервового потрясіння, насправді була черговим стрибком хвороби. Я відчував, як сили залишають мене.
Хвороба зробила мене дратівливим. Я злився, що Аола досить-таки спокійно ставиться до моєї хвороби, і пожалівся Діннові:
— Послухай-но! Вона зовсім неуважна, недбайлива. Ніколи не зробить так, щоб мені було краще. Жодного разу поїсти сама не запропонувала!.. Спробуй їй про це втлумачити, бо тебе вона, здається, краще розуміє.
— Що повинно спонукати її до цих дій? — спитав Дінн.
Я замислився, які тут можуть бути спонукання.
— Любов…
На другий ранок, тільки-но я прокинувся, Аола сказала:
— Ти, мабуть, голодний, любий? Хочеш, я принесу снідати?
Буденні фрази, але я їх так довго не чув, що вони для пісне прозвучали чарівною музикою. Навіть про хворобу забув. Однак я ще не хотів їсти, зате хотів знову й знову слухати Аолу. І, напрошуючись на таку звичайну розмову, яку частенько чув вдома між батьками, озвався:
— Ні, поки що не хочу.
Я знав, що вона мала сказати. Вона мала спалахнути й накинутись на мене: «Знову ти своєї співаєш: хочу — не хочу! Користуєшся тим, що хворий? Я чекаю, поки він прокинеться, підігріваю сніданок, щоб усе було свіже, смачне. А він, невдячний…» Якби це сталося в селищі і у нас були сусіди, вона мала б вибігти на поріг і скаржитись сусідці досить голосно, щоб почула вся вулиця: «Ні, ви лишень послухайте, тітонько Міеміє…» — пішло, і пішло, а я б лежав на циновках та посміхався: приємно мати поряд дівчину, що отак за тебе вболіває…
І тепер я чекав чогось подібного, але вона промовила:
— Гаразд, я подам тобі пізніше.
Я одразу скис, але потім вирішив вдатися до крайнього заходу і сказав з викликом:
— А я не знаю, коли схочу їсти.
Таке обурило б будь-яку жінку. Та що там жінку, — кам’яна мумія розлютилася б і вчинила сцену!.. Але…
— Нічого, любий. Я почекаю, — сказала Аола.
Я ліг долілиць і з люттю вдарив кулаком по стовбуру.
— Давай снідати!..
— Несу…
«О небо, — подумав я, — з нею й сам станеш ненормальним».
Я відвернувся й заплющив очі. Мені хотілося вмерти.
— Ти незадоволений? — сказав Дінн. — Я зробив щось не так?
— «Не так»!.. — дратівливо викликнув я. — Ти тільки послухай, які страшні речі вона говорить!
— Я все чую. Вона була уважна й послужлива.
— Звісно! Звісно!!! Ще й як! — я глянув на Долу і пирхнув. — Хіба це жінка? Це ж ідол! У ній жіночності менше, ніж у моєму мізинці.
— Не гарячкуй, Нагго, — зупинив мене Дінн. — Здається, ти вже схотів чогось іншого. Послужливість тебе вже не задовольняє. Поясни, що ти розумієш під жіночністю.
Я довго не розмірковував.
— Насамперед — непослідовність, суперечливість і запальність, — сказав я. — Без цього жінка — не жінка. Якщо цього не буде в ній, якщо її настрій не змінюватиметься, наче погода у місяць молодої трави, якщо вона буде тільки покірлива, лагідна, уважна й послужлива, це буде так само огидно, як гора з цукру.
Я говорив про це з Дінном довго. Мабуть, він добре зрозумів мою думку, бо на другий ранок між мною і Аолою відбулася така розмова.
— Доброго ранку, любий, — мовила вона тільки-но я розплющив очі, і поцілувала мене. — Ти, певно, голодний? Я вже приготувала сніданок.
— Ні, — сказав я, — пізніше…
— Ну я тебе прошу! — В її голосі вчувався мед.
— Ні…
Вона вдарила блюдом об підлогу — та так, що коржі відлетіли до кущів.
— Ну, знаєш, любий, твої фокуси мені набридли. — І показала на шию.