Я забувся стерти з обличчя масні бризки. Дивився на неї широко розкритими очима: Аола, колишня Аола! А вона, накричавшись досхочу, раптом сіла, заплакала і все нарікала, що я її не люблю, а тоді перестала плакати, підсіла до мене і так лагідно:
— Любий, ну поїж…
Це вже було навіть надто схоже.
Надвечір цього дня я знепритомнів. Свідомість повернулася дзвоном у вухах. Наді мною нависли тривожні і напружені очі: Дінна й Аоли. Обоє мовчали. Я подумав, що отак втрачу колись свідомість і опритомнію вже в Полях Щасливих Ловів. Думка була приємна: там я знову зможу блукати в лісі зі списом на плечі і хвороба залишить моє змучене тіло.
Я спробував посміхнутись і сказав:
— Здається, мене дуже скрутило.
— Так, — сказав Дінн.
— Ти не знаєш, що це таке?
— Ні.
У розмові він користується тільки словами, подумав я. От зараз він сказав: «ні», а людина просто знизала б натомість плечима або заперечливо похитала б головою. Аола тут теж зовсім перестала користуватися мімікою, жестами. А втім, вона ж хвора…
— Ти можеш сказати, чому я хворію?
— Звичайно. Для цього потрібно зробити дослідження.
Я дав згоду. Все одно мені тепер нічого було втрачати.
— Гаразд. — Він наблизився й поклав свої прохолодні куці пальці мені на голову. Я знепритомнів. Коли прийшов до пам’яті, було ще темно.
— Аоло! — покликав я.
— Що, любий? — Вона, як завжди, була поруч.
— Аоло, я хочу їсти. У тебе що-небудь лишилося з вечора?
Зверху крізь гілля просочувалося слабке синє світло. Все навколо було чорне і синє. Вона відійшла й повернулася з одвічними вином, коржами та м’ясом. Я сів і почав жадібно їсти. Запивав вином і ще скаржився, що ця їжа мені набридла, в горло не лізе, от би зараз свіжої рибки, фініків та яблук.
— Я не знаю їх смаку, — сказав Дінн.
Він сидів віддалік, весь у затінку, на гулястий череп падало кілька синіх бліків. Я тільки тепер його помітив і весело помахав йому рукою, в якій держав обгризене ребро.
— Здрастуй, Дінне!
Я знову схопив глечик і в цю мить усвідомив, що володію тілом цілком вільно. Брав їжу, не думаючи про те що для цього треба напружитись, докласти якихось зусиль. Вільно нагинався й сідав. Я ожив! Буду жити!..
Я підвівся. Ноги були кволі, і ледь паморочилась голова. Але я знав, що це з незвички.
— Як тобі вдалося вилікувати мене, Дінне?.. Отак, відразу!..
— Одинадцять разів наставав час їсти, а ти не розплющував очей, Нагго, — сказала Аола.
Там, на батьківщині, вона б сказала: «Їж! Ще встигнеш наговоритися. Цілий день попереду». Щоб зробити приємне тій Аолі, а взяв ще один корж і тільки тоді спитав Дінна:
— Це було важко?
— Ні, — відповів він. — Причину я знайшов швидко, а все інше, — завжди простіше.
— Я більше не захворію?
— Ти ніколи не одужаєш.
Я вдавився коржем і довго судорожно кашляв — шматок став поперек горла.
— Я скоро помру? — спитав я, віддихавшись.
— Не знаю, — відповів Дінн. — Я зроблю все, щоб ти жив довше.
— Рік?.. Два?..
— Що таке «рік»?
Чорні тіні стали прозорішими, у мороці намітились контури окремих стовбурів. Спочатку я вирішив, що це очі звикли до темряви, але потім зрозумів: розвидняється.
— Вона… завжди невиліковна… ця хвороба?
— Ні, ти ніколи не захворів би на неї, коли б залишався на Землі, — сказав Дінн. — Але тут, у космосі, ти приречений. А причина твоєї недуги у відсутності магнітного поля Землі.
Я перебив Дінна.
— Я знову тебе не розумію.
— Байдуже, суть ти повинен схопити. його плескате скособочене обличчя було незворушне, лише губи ворушились, і в очах відбивалася вранішня синява. Я не міг у них довго дивитись і знов прикипів поглядом до Діннового рота.
— З самої першої миті, — сказав він, — як тільки ти з’явився у вигляді однієї клітини, й багато місяців та років потім, коли клітина розмножувалась і ти ріс, поступово стаючи людиною, — весь час ти перебував під дією магнітного поля Землі. У твоєму формуванні як системи воно відіграло вирішальну роль. У кожній клітині твого організму відбуваються електромагнітні процеси, які обумовлюють енергетичний режим клітин; поява нових клітин, ріст організму та ще чимало процесів життєдіяльності деякою мірою регулюються ним же. Магнітне поле Землі, як вода, повітря, енергія, було неодмінною умовою твого існування. Тепер Земля далеко, дуже далеко. З перших хвилин польоту твій організм втратив її живлющий магнітний вплив. Отже, ти помреш, Нагго.
Його мова завжди була рівна — без інтонацій, настроїв і відтінків. Тим більше враження справляли такі монологи. Та я не боявся смерті. Я бачив її з дитинства і звик до неї. Для мене вона була просто порогом, який розділяв два житла, тільки, переходячи з одного в інше треба було закінчити в першому всі справи, щоб не обсотатись, ні про що не шкодувати й думати лише про теперішнє і майбутнє. Тому я й був спокійний. Я відчував у собі сили, щоб помститися. Аби вистачило часу…