— Як тобі вдалося вилікувати мене? — повторив я своє запитання.
— Найбільше було уражено кров. Червонокрівці та білокрівці розкладалися з величезною швидкістю. Кров довелося повністю замінити фізіологічним розчином. Сподіваюсь, він буде стійкішим.
Я не розумів майже жодного слова, але головне розібрав. Я все-таки хотів знати, мусив знати, скільки часу мені лишилось жити.
— Якщо буде потрібно, ти заміниш його знову?
— Так. Я зроблю, що зможу.
І все ж від думки, що повернення на Землю було б для мене порятунком, у грудях защеміло. Та я не розумів суті цього повернення — адже я нікуди не йшов звідти! Не міг повірити в «космос», бо не уявляв його собі. Знав тільки Землю і Поля Щасливих Ловів, але, міркував я, оскільки я ще не вмирав, то Землю, звичайно, покинути не міг. Хоч як я силкувався це збагнути, місця для «космосу» у відомій мені системі світобудови не знаходилось.
Цілий день я багато їв і спав, іноді перевіряв, наскільки до мене повернулися сила і спритність. Спати ліг рано. Але не спав. Думав про «космос». Він мені уявлявся величезним страховиськом з чорною пащекою. Було незрозуміло, як і де могла поміститися в ньому така велика гора, і де є таке місце, щоб воно було і не на Землі, і не в Полях Щасливих Ловів.
Потім я став думати про Аолу. Якщо ми з нею за цей день перекинулись фразою чи двома, то й це багато. Вона рідко що-небудь говорила першою, звичайно тільки відповідала — точнісінько як Дінн… І тут я згадав, як там, на батьківщині, бувало, цілими днями тільки й чуєш, як гомонить вона з моїми сестрами. Пісні, сміх, плітки зберуть з усього селища… І дивно: тоді я мріяв, щоб вона помовчала хоч день. А от вона мовчить — мені хочеться, щоб вона говорила й говорила…
Аола дихає рівно, спокійно. І я думаю, як недоладно склалася наша доля: на батьківщині я не встиг ввести її в нашу хатину, а коли зустрілися тут, вона вже була хвора і не тільки не пам’ятала слів кохання, але й серце її забуло це почуття. А може, Дінн вийняв з неї серце, і тому вона тепер така дивна?.. А я все жду, коли вона одужає, щоб влаштувати бенкет і, як було заведено ще в предків, виконати всі обряди, перш ніж вона стане моєю дружиною… Жду… Довго ж мені доведеться ждати! — гнівно подумав я.
Я зрозумів: настав час. Намацав палицю, безшумно підвівся зі свого трав’яного ложа й сховався за найближчим деревом. Я не бачив навіть своїх рук і рухався наосліп, але кожне дерево, кожний кущик були мені так знайомі, що жодна гілочка не ворухнулась, поки я пробирався.
Останні метри я не повз, а плив у повітрі. Нарешті підвів голову, вдивився. Знайомий профіль темнів за два кроки від мене. Я випростався — і страшний удар, в який я вклав усю силу рук і всю свою вагу, обрушився на основу черепа: цмммок!.. І потім щось глухо стукнуло й відкотилось — його голова.
— Еррро!.. — загорлав я щодуху і вдарив палицею знову, між плечима, і палиця, цмокнувши, глибоко влізла у податливе тіло. — Еррро!.. — горлав я, не перестаючи місити палицею й ногами слизькі останки, рвав їх, топтав і змішував з піском, аж поки зовсім знесилився й почав задихатись. Тоді я знову згадав про голову Дінна і, ставши на коліна й похрипуючи від збудження, почав її розшукувати. Вона відкотилась недалеко і лежала між корінням дуба, дуже зручно. Я відійшов на крок, розмахнувся і розбив її палицею, мов кавун. Потім відкинув палицю, витер мокре обличчя й подався до ложа, я не бачив Аоли, але догадувався, що вона не спить.
— Що ти робив, Нагго? — спитала вона.
Я навпомацки забрався на своє місце і тільки тоді відчув, що руки в мене дрібно тремтять і дихання важке переривчасте. Зовсім відвик, подумав я і відразу ж заснув.
Цієї ночі мені не снилось нічого. Прокинувся я, як завжди, від прямого проміння, що било в обличчя. Позіхнув, потягся і сів. Дінн був на тому ж місці й байдужі дивився на мене. Так я й знав, так і повинно було статися. Я привітався, як звичайно:
— Доброго ранку, Дінне!
— Доброго ранку, Нагго, — відповів він. — Навіщо ти розбив мене вчора?
Я не спромігся на відповідь.
— Зіграймо в покі-покі, — запропонував я потім.
— Зіграймо. Тільки я не знаю такої гри.
Я пояснив йому.