Так він вирішив і передав ДНАМові, що переслідуватиме астероїд і далі, та раптом побачив: приладі показують, що планетоліт повертає до Землі. Отже, ДНАМ хоче взяти керування на себе, зрозумів він і спокій відключив керування іззовні, залишивши для радіозв’язку тільки один канал: диспетчерську кабіну. Потім, не слухаючи розумних доводів ДНАМа, повернув планетоліт на попередній курс.
Він знав, що робиться зараз на Землі. Певне, ДНАМ уже включив сирену тривоги й викликав начальника загону. І справді, не минуло й двох хвилин, як космонавт почув голос шефа. Він був засмучений, назвав космонавта просто на ім’я, що бувало з ним дуже рідко, і повторив наказ ДНАМа: «припинити переслідування — повернутись».
— Ні, — сказав космонавт, і голос його одразу став владним, невблаганним. Вони все одно нічогісінько не могли вдіяти, а, проте, вимагали, щоб він повернувся, і космонавт знову сказав «ні», його не мучили докори сумління. Шеф наполягає на своєму тільки тому, що так йому слід робити, думав він, наполягає, але нітрохи не сподівається, що наказ буде виконано, бо й сам він нізащо не відступив би перед останнім кроком, якби опинився в таких обставинах.
На рентгенометр космонавт старався не дивитись. 828. Його нудило від цієї цифри, і він марно намагався думати про щось інше. Передав ДНАМу, що бачить астероїд без локатора, в передній і лівий ілюмінатори, і скоро причалюватиме. «Гаразд, — мовив шеф, — тільки будь обережний і не заривайся. Хлопці стартують о 21.20. Вони на тебе дуже покладаються». «Зрозумів, — сказав космонавт і облизнув пересохлі губи. В роті було гірко. — Привіт хлопцям, — додав він. — Прощавайте…»
«Здається, я надто жалісно заговорив», — подумав він і вимкнув мікрофон. Треба ні про що не думати, зосередитись на одному, — як причалити в космосі до невідомого предмета.
Лівий ілюмінатор уже запнуло нерівною густою тінню. В передньому ще видно було скибочку зоряного неба, але й вона ставала вужчою й вужчою: тінь насувала на неї, давила її, мов танк.
Космонавт увімкнув прожектори. На поверхню темної маси впали три здоровенні світлі плями.
— Так і є, — задоволено пробурмотів космонавт. — Космічний корабель.
Космонавт уважно вдивлявся в горбасту поверхи. Зблизька вона скидалася на величезне розбомблене місто — понівечене, зруйноване, обпалене страшним вогнем.
— Ну й накоїли, чорти б їх забрали! Воднева бомба — не жарт! Треба ж було так погарячитися, — шепотів він і все намагався відшукати придатну для посадка площадку. Це було нелегко, бо на поверхні зорельота живого місця не лишилось, але космонавт був упертий і все-таки знайшов цей п’ятачок. Обережно посадив планетоліт.
— От і все, — мовив тихо, а потім ще цілу хвилину сидів, одкинувшись на спинку крісла, заплющивши очі, просто сидів і відпочивав. І від того, що він на якусь мить забув про 828, йому було напрочуд легко. Потім згадав про все й прислухався до свого тіла; звичайно, нічого ще не відчув, та він знав, що таке 828, і розумів: треба поспішати. Він передав на Землю, що спустився благополучно, увімкнув радіомаяк і вибрався з планетольота.
Ішов довго. Дуже довго. Спершу по оплавленій поверхні зорельота; далі знайшов пробоїну і рушив по внутрішніх переходах. І це було нелегко, бо, по-перше, він ще напередодні, на Місяці, розтер собі ногу, і тепер ступня нила, мов суцільна рана, а по-друге, він був у важкому скафандрі, важчому, ніж можна було собі уявити. І все це тому, що на зорельоті була штучна сила ваги хоч і менша, ніж на Землі.
Спочатку його цікавила на зорельоті кожна річ, ліхтарик вихоплював з мороку чудернацькі прилади та прикрої буквально через крок, і він зупинявся перед ними, пильно вдивлявся, намагаючись збагнути їх призначення й принцип дії. Потім це втомило його, і він перестав звертати увагу на машини — просто йшов уперед, брів нескінченним лабіринтом, міркуючи, що колись же мусять показатися ті, що привели цю величезну махину з космосу точно до Землі, не до Марса, не до Венери й навіть не до Місяця, а саме до Землі. «Шкода, якщо цей вибір — тільки випадковість», — думав він.