— Лавини ще нема, — мовив Дінн, — але камінці сиплються дедалі густіше. І мені несила поставити перед ними загату… Ось чому я поспішаю і не можу повернути назад, щоб врятувати тебе. Мені конче треба долетіти до своєї планети…
Він замовк і уважно подивився на мене.
— Мені дуже шкода, що все складається так, — невесело сказав я йому. — Певно, якби ти був людиною, з тебе вийшов би непоганий хлопчина. Ми б оце випили разом, і все стало б значно простішим.
Я попрямував у свій куток і простягся на трав’яному ложі.
Того дня Дінн розповів мені про себе.
9
Розповідь Дінна
Я не пам’ятаю батьківщини. Я бачив її лише кілька хвилин — саме стільки, скільки забрала дорога від Центру до полігона: чорні потрощені скелі, чорні гостроверхі гори пустої породи біля шахт, чорні далекі куполи Центру, а вище — чорне небо і зорі. Далі нас перекинули на зореліт — він чекав на стартовій орбіті; потім був старт.
Здавалося б, яке ще почуття, крім байдужості, може в мене бути до цієї загубленої у Всесвіті маси скель? Але в кожного з нас було запрограмовано незгладиму, невщухаючу тугу за ними — сліпий інстинкт; і ось, коли настає строк, він жене моїх собратів, розкиданих по міжзоряних шляхах, туди, до чорних куполів Центру, до приймуть зібрану ними інформацію, з каталогів узнають вік, увімкнуть жорстке поле — і світ, яскраво спалахнувши, стане враз меншати, меншати, обернеться на чорну цятку — і все скінчиться.
Коли це скінчиться зовсім? Не знаю. Коли ми стартували, там було недобре. Там було так погано, що вже тепер на всій планеті не лишилося, мабуть, жодної мислячої машини. Усе можливо. Та я не вірю в це. Я не можу повірити, бо завжди сподіваєшся на щасливий кінець, завжди думаєш — минеться, і навіть на грані смерті не віриш у неї, заперечуєш її, забуваючи, що це природний результат усякого життя, усякого суспільства, всякого світу.
Так, можливо, там уже все скінчилось…
Коли це почалося? Не знаю. Але дуже давно. Певно, прилетіли звідкись до згасаючої зірки розумні істоти, зупинились на маленькій планетці й заснували там автоматичну станцію.
Їх не пам’ятає ніхто. Ніхто не знав, який у них вигляд і спосіб життя. І все, що я міг би тобі розповісти про них — лише здогади, бо станція була тоді ще дуже недосконала: вона шукала тільки ту інформацію, котру від неї вимагали.
Але ця споруда була надзвичайно цікава задумом і виконанням. Передбачено було все: розробку надр для добування джерел енергії та матеріалів для побудови нових машин; найдокладнішу програму самовдосконалення Центру; програму заснування на планеті розумних машин, яка враховувала б усі природничі закони; нарешті,— і це найважливіше, бо заради цього створено станцію, — програма дослідження навколишнього Близького Всесвіту з часом ускладнювалась. Передбачено було нагромаджувати дані, обробляти їх і передавати за допомогою потужного енергетичного випромінювання в певну точку космосу. Чому саме туди? Програма не давала відповіді.
Центр виконує функції диспетчера. Він — єдиний, хто зостався вірним первісній програмі донині, єдиний, хто виконує її й тепер — всупереч «мешканцям» планети, всупереч їх погрозам припинити подачу до нього енергії. Лише завдяки йому кожне нове покоління дізнається про те, що було, як почалося й розвивалося наше суспільство, які традиції, нині забуті, цьому сприяли.
Нас, «мешканців» планети, створюють машини. Запрограмовують у нас знання й визначають життєве завдання. Раніш це робив лише Центр, тепер — Центр і наші старші собрати. І от, закладена в момент народження інформація виявляється такою суперечливою, що з перших своїх кроків ми змушені вибирати: чому вірити, кого слухатися, що робити? Це виробляє філософське ставлення до світу, всі догми та істини виявляються відносними. Ми змушені думати з перших кроків, це стає звичкою. Усе життя ми думаємо, шукаємо нові факти, зводимо їх докупи, зіставляємо і думаємо. Ось чому такий стрімкий наш прогрес.
Інколи в мене зринає в думці: а може, суперечливість, що супроводить нас від народження, — не більш як хитрощі, може, конфлікт Центру з кожним поколінням теж запрограмовано творцями станції з самого початку? Може, це ніби дріжджі, без яких не зійде тісто?.. Не знаю. У період навчання нас не ознайомлюють з багатьма простими речами — про них ми довідуємося згодом самі, не ознайомлюють, щоб ми щось пізнавали, чогось навчалися протягом усього життя. Тож не дивно, що, справжньої причини головного конфлікту не знає ніхто. Бо коли б довідалися — враз багато що втратило б сенс.