Дінн поставив собі честолюбну мету: зробити так, щоб його іграшка нічим не відрізнялась від оригіналу. Зовнішність він створив одразу, а от внутрішній світ, психологія — це давалося йому нелегко.
Я допомагав Дінну, як міг. Пригадував для нього найдрібніші рисочки Аолиної вдачі й відновлював їх з ювелірною точністю. І, коли дії її ставали свідомішими і якийсь новий штришок нагадував мені ту Аолу, я, всупереч істині, вважав, бувало, що Дінн просто жартує, що Аола — справжня і незабаром мій друг повністю відновить її розум. Правда, я відразу ж гнав од себе ці думки, але допомагав Дінну з іще більшим завзяттям.
Аоло, моя маленька, люба Аоло!..
Тепер, коли жити мені лишилось кілька хвилин, я думаю тільки про тебе. Я пригадую весну на батьківщині, Гіркий запах бруньок, і небо над Альгрендогром, біле від сонця, а ти — поруч: «Нагго, Нагго, ти незграбний, наче пута. Чому ти не приніс мені з Альгрендогру квітку кохання? Я хочу приворожити нею твоє серце…»
Очі твої затулили собою цілий світ, і губи стиха шепочуть: «Ти мене справді кохаєш, Нагго?..»
І в сріблястій росі твій слід темніє, мов нефритове намисто, і голубі обриви вторять:
Вже не буде, не буде вороття їм —
Цій годині, цій миті, цьому щастю…
А потім — дивний погляд і: «Чому в тебе з очей тече рідина, Нагго?»
«Чому ти мене гладиш, любий?»
Це були гіркі хвилини. Це був експеримент. Він удався Дінну блискуче.
Його остання перемога, і моє недовге щастя.
Якось Аола перестала говорити мені про кохання. Я не надав цьому значення: за її словами про кохання завжди ховалась порожнеча. Але згодом я відчув в Аолі якусь невловну зміну. Спочатку — в погляді. Я не відразу збагнув, у чім річ.
— Нагго, ти згадуватимеш мене, коли повернешся на Землю? — спитала вона.
Повернешся на землю!.. Як давно я мріяв про це.
— Якщо ми повернемось, то тільки разом!
— Ні… — Вона похитала головою, і я вперше побачив, як загострились риси її обличчя. — Нагго, я ніколи не бачила, як ти повертаєшся з полювання, — сказала вона. — Це, мабуть, гарно?
Я кивнув.
— Розкажи мені про це.
Я розгубився. Не знав, що розповідати.
— Коли я повертався з лісу, — сказав я, — то завжди наспівував пісеньку про кульгавого пута. І серце моє співало, бо вдома мене чекала одна дівчина… Її теж звали Аолою…
— Чого ж ти замовк, любий? Розповідай. Це так цікаво…
— Ти не здумай чогось там. Тебе я люблю дужче.
— Ну навіщо ти так говориш, Нагго? Адже вона, напевно, була дуже гарна?
— Т-так… — насилу вимовив я.
— І ти дуже кохав її?
— Так…
Я дивився їй у вічі, і мене проймав жах, бо я раптом зрозумів, як вона мене любить, а ще я зрозумів, що вона прощається зі мною!
Я не міг вимовити й слова.
— Ну навіщо ти так, — засмучено мовила вона, підвелась і витерла мої мокрі щоки. — І не дивись у той куток, дивись на мене. Адже нам лишилося недовго бути разом, я хочу, щоб ти добре мене запам’ятав… Я хочу, щоб ти згадував про мене… От і добре, це найкраще — посміхатись… Чого ж ти перестав розповідати, як повертався з полювання?..
13
Дінн помирав тяжко, кілька днів. Я ходив до нього і мовчки дивився, як у мене на очах меркнуть і розпливаються барви. Якби я міг його врятувати! Тож я врятував би й Аолу!..
Останній день почався як звичайно: схід сонця, «Добридень, Дінне», «Добридень, Нагго», сніданок… Дінн сидів зіщулившись і несподівано запитав:
— Ти пам’ятаєш, де лежить контейнер з моїми записами?
— Звичайно. — Я глянув на нього з подивом.
— Поряд ти побачиш інший контейнер, трохи менший, — сказав Дінн. — У ньому — розрахунки траєкторії зворотного польоту до Землі. Я їх зробив дуже давно, на них можна покластися. Я тебе навчив космічної навігації. Ти вмієш керувати зорельотом. Вір у свої сили — і ти повернешся на Землю.
Лише тепер я зрозумів, що це означає.
— Частіше міняй фізіологічний розчин, — сказав він, як завжди, спокійно. Потім мовив: — Прощай, Нагго.
І все. Підвівся й почвалав на край галявини. Там він обернувся.
— Нам уже час, Аоло.
Я повернувся до неї, схопив її за руки.
— Ні… ні…
— Відпусти мене, любий, — сказала вона і легко вивільнила руки. — Мені справді час.
Я злякався. Адже за всі ці довгі роки я звик до неї, так звик, що навіть полюбив, як ту, справжню Аолу. Вони обидві були так схожі, що інколи я переставав вірити Дінну і самому собі, бо серце наперекір усьому говорило мені, що вона жива… «Вона — жива! Це справжня Аола», — промовляло мені серце, і я не відчував себе таким самотнім. І от раптом я осягнув, що залишуся зовсім один…