Відтоді, як вони повернулися, минуло чимало часу. У таємничій зоряній туманності ніби справді щось вмерле — вона перестала хвилювати вчених загадками і нічим не відрізнялася від інших. Але ж колись там щось таки було!.. Про це міг знати лише Корнілов, та лікарі були безсилі повернути йому пам’ять. Вони провели кілька експериментів — усе намагалися зняти гальмування з його мозку — та коли після чергової спроби космонавт ледве не загинув, Рада постановила припинити й не поновлювати дослідів. Постанова прирівнювалася до закону, з нею рахувалися всі, і поступово про справу Корнілова почали забувати. Та несподівано заговорили знову. Винуватцем був простий інженер, оператор відеона — експериментальної установки, кілька років тому створеної в Інституті психіатрії.
В комісію при Раді інженера викликали на четвертий день після експерименту, який він провів над Корніловим. Ні про суть досліду, ні про його результати ніхто не знав — сподівалися дізнатися в самого винуватця.
Він прийшов точно в призначений час — невисокий, стрункий, років тридцяти з гаком. А втім, йому можна було дати й більше через змарніле обличчя й запалі очі, що хворобливо блищали.
— Розкажіть, як це сталося, — звернувся до оператора голова комісії.
2
Інженер сидів, спершись на підвіконня. Сидів напівзаплющивши очі, розслаблений, неспроможний про щось думати. Далеко попереду, над горами густіла зелена акварель; знизу в неї вгризались чорні прямокутники хмарочосів, що тіснилися біля півсфери Форуму; півсфера, як завжди в цей час, примхливо поблискувала: три секунди червона, три секунди оранжева, три секунди жовта — і так через усю гаму.
Вечоріло. Пахло хвоєю. А перед цим пахло мокрим лугом. «Потім буде сухий полин. Я вже знаю, — подумав інженер, — коли ароматичну установку програмує Максим, завжди після хвої буває сухий полин. Такий уже він, наш Максим».
— Розкажіть, як це сталося, — почув інженер голос голови комісії.
«Розкажіть, як це…» — механічно повторив у думці. Далі думати було важко. Ще б пак, більше як три доби не спав, працював біля лічильної машини — аналізував здобуті під час досліду дані. Тільки-но закінчив — і відразу сюди. Відпочити й хвилини не довелося.
Він позіхнув і провів долонею по обличчю, ніби так можна було стерти втому.
Мовчання тривало уже хвилин зо три.
— Ви знали, що проводити досліди над Корніловим заборонено? — спитав голова комісії.
Інженер поволі повернувся до нього:
— Знав.
— І про те, що наслідком досліду могла бути смерть?
— Так.
— Сигналізувала апаратура?
— Так, — сказав інженер, — я одразу ж побачив — серце в нього зовсім погане.
— Ви контролювали свої дії на лічильній машині?
— Звичайно. Це наше правило.
— Ну і як?
— Вона прогнозувала смертельний кінець.
— І навіть після цього ви все-таки дозволили собі довести дослід до кінця?..
«Не можна було йти сюди прямо з лабораторії, — ще раз з досадою подумав інженер. — Я вже, здається, нічого не тямлю. Авжеж, треба було хоч трохи поспати. Або прийняти тонізуючий душ. Все було б зовсім по-іншому».
Він примусив себе зосередитись і все тим же незмінно спокійним голосом сказав:
— Так.
Члени комісії переглянулись.
Спати, як хочеться спати!.. Інженер ще раз тернув долонею по обличчі, але це мало допомогло. Про що це його тепер питають?.. Не спи! Не спи, думай…
— Так, — сказав інженер, — ось уже три роки працюю оператором… І вперше оце таке…
Йому довелося напружитися, щоб розплющити ширше очі… Він одразу став схожий на пугача. Дивився не блимаючи на комісію, на Рігель, що блиснув у темно-зеленій вишині, на вогняну крапку, яка стрімко падала з зеніту й дедалі яскравіше розгорялася. «Вечірній ракетоплан із Москви», — подумав він. Виходить, уже десять. І справді, коли контури ракетоплана вималювалися зовсім чітко і він неквапливою срібною рибкою занурився у підземний бункер, з боку Форуму долинув дивний звук, ніби заспівала густим басом, завібрувала величезна струна. Так і є, десять, задоволено подумав інженер, зараз ударять куранти.