Йому було жаль, що все так безглуздо вийшло. Але хто міг знати, що досліди затягнуться на кілька діб. Адже він думав — вийде значно швидше, а коли б навіть не вийшло, все одно не міг би заснути. Він давно б усе розповів комісії, якби не вибився з сил. Адже таке чудове відкриття… І докази… А в комісії уже склалася думка про нього. І нічого дивного, бо він таку штуку встругнув, що з якого боку не поглянь — злочин. Але що він міг зробити, коли Корнілов сказав: «Ти знаєш, хлопче, мені довелося всього спробувати. Але ту мить не зрівняєш ні з чим. Це варто всього. Ти не можеш не допомогти мені, не маєш права. Людського права…» Побачили б його в цю хвилину. І потім така можливість здобути унікальні кадри, підтвердити відкриття Корнілова. По суті, відкрити все знову…
— Поясніть, чому ви… — голос голови комісії загруз у тугій ваті. Інженер не чув кінця фрази, але зробив зусилля і відчув, як до нього повертається свідомість — наче важко виплив на поверхню з виру.
— Я не міг йому відмовити. Коли б ви бачили його, — почав інженер, старанно вимовляючи кожне слово. — Він сказав: це варто всього… варто життя. Ця мить… Він сказав: я ще раз хочу відчути, як оцими руками викручую м’язи простору… Я бачив показання приладів, і електронна машина прогнозувала: помре… але ж чомусь я повірив йому… і потім… ця думка, що воно справді могло виявитися істотою…
Боммм! — долинув пружний, круглий удар курантів. Інженер посміхнувся. Він мовби наяву бачив Форум, площу перед ним, безшумні автомобілі, що виринають з підземних магістралей. Попелясте мерехтіння квітів. Плескіт води у фонтанах. Вирує вечірній натовп, а над ним афіші — вогняні, живі — свіжі рани на тілі будинків.
Якщо пройти від Форуму два квартали по бульвару Відродження, опинишся навпроти шістдесяти восьмиповерхового хмарочоса, зібраного, як це робилося раніше, з скла і пластикобетону. В ньому розмістився відеон. Уже три роки він працює там оператором, йому подобається ця робота. Подобається злиття з безмовним світом телеекранів, осяяних розсипами індикаторів; адже він розуміє їх; він володар над ними, йому подобається бути чародієм і дарувати людям можливість побувати в казці.
Відеон — установка особлива. Експеримент, для якого її створили, давно вже завершено. Нині її використовують для менших за масштабами експериментів і ще — для демонстрації максимально здійсненного ефекту присутності. Через те вона і називається відеон.
Це не кіно. Тут і в згадці немає кіноекрана. Він зовсім ні до чого, тому що передача інформації відбувається безпосередньо нервовим центрам через певні точки на шкірі. Єдиний маленький екран відеотелефону, який тут можна побачити, використовується лише тоді, коли треба поговорити з оператором.
«Будьте ласкаві, пройдіть коридором, за поворотом другі двері праворуч — вільна кабіна». Вона невелика, але зелене освітлення приховує її розміри — стіни тонуть у податливому мороці. Крісло обережно облягає вас, ви занурюєтесь у нього, як у воду. «Увага, вмикаємо апаратуру». Голос приємний, глибокий. Жіночий, якщо клієнт — чоловік, і чоловічий, якщо клієнт — жінка. Це здається трохи наївним і смішним, але всім подобається, навіть найпедантичнішим сухарям-вченим. І щодня є бажаючі познайомитися з жінкою-диктором, і тоді доводиться пояснювати, що це голос машини; люди ніяковіють і йдуть прикро вражені, а в диспетчера, коли він дивиться на їхні знічені спини, вуста міцно стуляються, тому що голос належав Яніні Квятковській. Ще й півроку не минуло, як вона загинула на «Астрі», а з нею таки справді варто було познайомитися… «Увага: вмикаємо апаратуру…».
Старина Блащук називає ці крісла «росянками». Краще не придумаєш. Вони справді скидаються на цих болотяних хижаків, як тільки в кабіні зелені сутінки згустяться до чорноти, до тіла людини, її голови, обличчя, рук і ніг «росянка» простягає сотні нечутних щупів. Тоді й відбувається взаємний обмін інформацією між організмом і електронною машиною. Дуже складна штука. Але, якщо розібратися, принцип тут простий. Ідея, по суті, належить древнім. Правда, дивак Блащук твердить, що древні греки та єгиптяни висловили взагалі всі путні ідеї, а наша скромна місія — осягати їхню мудрість і давати їй нові якісні втілення. Втім, у нашому випадку він має рацію. Адже скількись там тисяч років тому були мудреці, які лікували внутрішні хвороби, подразнюючи певні ділянки шкіри. І, кажуть, у них це непогано виходило.