Ще він думав про хвору ногу та про 828. Але ці думки були не з приємних, і космонавт відганяв їх, згадуючи хлопців, які мчать тепер по його слідах, дружину (нелегко їй буде — самій), дочку. Дочку згадував найчастіше. Він пробував підрахувати, котра в них зараз година, і все збивався. Тоді уявляв собі, як Люся збирається до школи. Звісно, шарф вона не зав’яже (у неї довга і гарна шия) і йтиме вогким осіннім ранком гордовита й незалежна. Його дочка…
Космонавт думав про неї, коли попереду несподівано замерехтіло світло. Перед очима плив багряний серпанок, і ноги здавалися чавунними тумбами (ліва по кісточку була немов би занурена в розпечений метал), але він мимохіть пішов скоріше й опинився в залі.
Власне, то був і не зал, просто величезна кімната. Нічого в ній особливого: стіни, що наїжилися контактами й важелями, світіння телеекранів: ще — дивні металічні звуки. Нікого тут не було.
Космонавт погасив ліхтарик і притулився до стіни. «Чому вони ховаються?» — подумав. Ще раз обвів очима зал — усе здавалося багряним через оцей серпанок. Схоже було, що він на центральному посту великого пасажирського планетольота. А де ж розумні істоти? Чому вони ховаються?
Він заплющив очі і так довго стояв під стіною, ні про що не думаючи здається, навіть задрімав, та потім спохватився: часу було в обріз. «Ще не встигну», — занепокоївся, переступив з ноги на ногу і враз забув про все-ліву ступню рвонуло болем на шматки — мільйони шматочків жил, м’язів, нервів. А він і скрикнути не міг: голос пропав. Знесилений, він дивився перед собою й нічого не бачив, ніби й не дихав.
Ніяк не наважувався ступити перший крок. Та все ж примусив себе — ступив. Іще крок, і щось чіпко вхопило його під серцем. У скафандрі стало душно, і він зрозумів, що далі йти не зможе.
Глянув на годинник і здивувався: виявляється, вже перейшло за середину другої доби, відколи він дістав дозвіл ДНАМа, повернув свій планетоліт зі стандартного маршруту, яким звичайно курсували транспортні кораблі й контейнери між Місяцем та Землею, і погнався за «астероїдом». Добрий астероїд! Космонавт ще задовго до цього догадувався, що тут діло не просте. Втім, далі здогадів у нього не пішло. Та й в інших, мабуть, теж. В усякім разі, напевно можна сказати, що коли астрономічна обсерваторія на Кіліманджаро першою виявила астероїд, ніхто й не гадав, що це — початок сенсації.
Африканці засікли астероїд і виконали на електронних машинах розрахунки.
Вже за півгодини радіо сповістило: обсяг «астероїда» близько двадцяти п’яти кубічних кілометрів, вага 800–900 мільйонів тонн, орбіта видовжена, проходить поблизу Сонця, відстань до Землі 13,5 мільйона кілометрів. Мабуть, знайшлися диваки, що й у зоряні каталоги встигли внести цей «астероїд». А після того — і доби не минуло, — надійшли повідомлення з супутників, що початкову траєкторію руху астероїда обчислено неправильно. Далі це ж і американські обсерваторії підтвердили, зробили нові обчислення і дали свою формулу руху, тільки й вона не підтвердилась, і тоді вчені розгубилися, їх пойняв жах, бо астероїд, чомусь уповільнюючи швидкість, усе загинав, загинав траєкторію, до нього лишався якийсь мільйон з чвертю кілометрів, і вже всім було ясно, що він падає на Землю…
Коли космонавт стартував з Місяця, з шостого ракетодрому (це на півночі Моря Дощів, майже посередині між Карпатами і кратером Ейлера), там ще не знали про наближення катастрофи, і наказ про припинення польотів прийшов пізно, а коли космонавт все ж дістав його, повертатися назад уже не було рації, бо якраз хвилини за дві перед тим Земля повідомила нові координати астероїда, і космонавт побачив, що той уже випередив його. Тому він і не припинив польоту, а на дозвіллі став аналізувати маршрут астероїда, і буквально через кілька хвилин зрозумів, що то за «астероїд». Цифри ясно показували: астероїд не падає на Землю, а виходить на орбіту, найбільш сталу, найбільш зручну орбіту навколо Землі. От і маєш — астероїд!..
Часу було в обріз, та не так уже й мало, прикинув тоді космонавт, щоб не встигнути передати кілька слів. І він негайно послав в ефір свої позивні, і тільки ждав, коли у навушниках прозвучать позивні ДНАМа й звичне «прийом», щоб встигнути попередити, що це не астероїд, а корабель. Космонавт все посилав і посилав в ефір свої позивні: минуло вже секунд десять, і в нього навіть промайнула думка, чи не сталося чого із рацією, коли раптом попереду, там, де синіла Земля і куди промчав космічний корабель, сяйнув гігантський спалах, і тоді космонавт зрозумів, що вони не встигли зробити обчислення з урахуванням останніх даних, звичайно, не встигли, просто нерви у них не витримали, а може, не схотіли ризикувати. Може й так. Усе можливо. їх неважко зрозуміти: така штуковина падала… Що не кажи — громадище. Тарахне — …Цікаво, чи пробували вони послати «астероїду» якісь сигнали, хоча б для годиться. Світлом або по радіо. Мабуть, пробували. Навіть напевно. Сьогодні чергує ДНАМ, а він такий — завжди все враховує, всі варіанти, кожну дрібничку, от тільки радіаційного сліду не передбачив.