Темрява в кабіні легка, мерехтлива. «Думайте. Думайте…» — лунає казковий голос Яніни. Клієнт мислить про те, що його цікавить. Машина сприймає цю думку, аналізує її. Думка обростає наче мохом, величезним шаром відчуттів: зорових, больових, дотикових, нюхових, смакових (їх всього тридцять два, але виявляється, що для створення повної ілюзії присутності цього досить) — і в такому вигляді інформація повертається людині, яка нерухомо сидить у кріслі. Людина весь час думає, що робити, і машина слухняно виконує накази. Зворотний зв’язок між ними налагоджено чітко, сигнали йдуть безперервним потоком, і картину, яка внаслідок цього створюється, не відрізниш од реальності.
Звичайно, все це можливо лише завдяки винятковій натренованості і пам’яті машини. У ній закодовано мільярди книг, кінострічок, фактів. Вона може узагальнювати, відтворювати минуле: скоряючись слабкому пунктиру вашої думки, вона веде вас у чарівну країну нереально реальності.
А втім, любителів отаких «прогулянок» небагато: всі віддають перевагу справжній природі, справжньому сон цю, життю й боротьбі. Взагалі ж операторам відеон, доводиться допомагати спеціалістам найрізноманітніші галузей знань, а головним чином психіатрам, бо відеон — надзвичайно зручна установка для їхніх дослідів.
Зрідка трапляється, що дехто «захворює» на відеономанію. Оператори взагалі не переглядають імпровізації клієнтів, але в деяких випадках включаються в систему.
…Це сталося минулого року під час чергування Блащука. Один старенький письменник збирав матеріали до роману про середньовіччя. Під час сеансу йому стало погано. Машина стежить за здоров’ям клієнтів і, звичайно, в зародку перепиняє будь-які ексцеси, але цього разу погіршення настало раптово. Блащук увімкнув екрани і одразу побачив — нічого небезпечного. Невеликий шок. Машина уже вжила заходів. Блащук стежив по приладах, як заспокоюються нерви старого, як вирівнюється ритм його серця. На екрані було добре види кабіну, в якій, все посилюючись, заплескотіло зелене світло, і Блащук знав, що тепер щупи відпустять старого і голос Яніни Квятковської скаже традиційні прощальні слова; відкриються щільні штори, і в кабіну випуклим ртутним диском всунеться південний океан, і буде пахнути хвоєю, а потім сухим полином, якщо тільки ароматичну установку програмував наш Максим. У нього завжди після хвої буває сухий полин. Певно, так дума Блащук, а вірніше підсвідомо чекав, як усе це відбудеться, коли раптом старий сказав: «Будь ласка, дозволь те мені ще раз». «Не можу, — сказав Блащук, — у вас нерви втомилися». «Ну дозвольте, прошу вас, — блага він, — хіба вам шкода?» «Добре, спочиньте трохи», — сказав оператор, увімкнув запис його сеансу і побачив, зрозумів усе. Старий був немічний і з хворим серцем, але щоразу він першим нападав на хрестоносця Ротгера. Він кидав рукавичку в обличчя рицаря, а потім вони мчали, схиливши списи, через курне поле назустріч один одному. Сонце розжарювало зброю, піт виїдав очі, на зубах скрипів пил, а вони мчали крізь липневе марево, сходилися, броня гнулась під ударами важкого меча, старик задихався і падав із сідла, і вже не міг підвестися, а сльози були такі ж їдкі, як і піт; але другого дня рукавичка знову летіла в обличчя велетневі і сухо стукали копита коней. Нелюдське ревіння здіймалось над лавами хрестоносців, а за спиною мовчазно чекали його перемоги російські полки. Він мав перемогти!.. «Прошу вас, — бурмотів старий, жалібно посміхаючись, — ну прошу вас, юначе, тільки не розповідайте нікому. Засміють…» Він мріяв перемогти — для машини це була дрібниця з дрібниць, — але перемогти чесно. Це була справді мрія. В повному розумінні слова. Абсолютно нереальна. Але кожного дня все повторювалося з початку…
«Останній раз, остання спроба, ще раз — і край», — благав старий. Але ж тут було кожному зрозуміло, що проти Ротгера шансів на перемогу в нього немає, а поразка тільки підхльосне його — ця гра була, як вир. Та Блащук чомусь погодився. Сеанс розпочався, як завжди, і було все, як завжди: і рукавичка, і курява, і меч Ротгера, який розтрощував броню. Але сталося диво: хвилин за десять велетня було повергнуто до ніг старого. Ротгер лежав нерухомо, ніби скинута статуя, а труби вже виспівували атаку, і слов’янське «ура» злітало до хмар. Блащук виключився з сеансу, бо був впевнений: «хворобу» подолано…