А все ж відеон — лише звичайний відділ, так би мовити, цех Інституту психіатрії.
Люди приходять у відеон, щоб працювати з особливим, специфічним матеріалом, щоб особисто побачити і відчути те, що важко побачити і відчути в звичайних умовах, і нарешті, — з цим переважно звертається молодь, — щоб краще пізнати самих себе і вибрати шлях у житті, згідно з своїми нахилами та здібностями — у відеоні їх виявляють швидко і безпомилково. Щоправда, можливості для перевтілення він надає блискучі, тільки ж не треба з цього робити хтозна-які висновки; не треба узагальнювати. А то приходить якось в операторську старина Блащук і каже: «Людство могло б зберегти багатьом нервову систему і уникнути кровопускань на зразок війн, якби бог догадався одночасно з Адамом створити для нього оцю іграшку — відеон». Мовляв, відеон міг би стати клапаном для відведення хворобливих лишків людської енергії, які іноді переходять у честолюбство, користолюбство. І от що сталося б з історією: Ромул не вбив би Рема, Герострат не спалив би Храм Артеміди Ефеської, Атілла став би просвітителем і меценатом, Торквемада заборонив би нищити єретиків, Хіросіма завжди була б містом щастя й сонця…
Ну й дивак. Гірше того — ідеаліст.
3
— Повторіть, будь ласка; я не розчув, що ви сказали, — витиснув з себе інженер.
«Вони так дивляться на мене, — подумав він, — ніби я на їхніх очах проковтнув гравітонний детонатор або взявся довести, що матерії не існує».
— Ні, це був не дослід — звичайний сеанс… — повільно мимрив він. — Я зовсім не готувався до нього… і раніше таке… навіть на думку не спадало… Все сталося… раптово…
…Того дня не вийшов на зміну старина Блащук.
Інженер зітхнув: так, це сталося три доби тому — замість Блащука вийшов він.
Чергування було спокійне. Він читав вірші Байрона, іноді підходив до вікна і дивився, як у рябому небі між Стрільцем і Козерогом бадьоро просувається Юпітер; слухав металічне клацання метронома — він нагадував про скоромищість часу — і думав, що до поїздки на полювання лишилося менше місяця, а незакінчених справ непочатий край, і старина Блащук знову чогось кисне. Цей Блащук ще та ягідка, подумав інженер. Сили не вистачить про що-небудь з ним домовитися.
Йшла друга година ночі, коли з двадцятої кабіни відеона викликали оператора. Інженер натиснув клавіш. На екрані відеотелефону з’явилося знайоме обличчя: костисте, міцно обтягнуте смаглявою шкірою. Глибоко посаджені очі, коротке сиве волосся.
— Я змушений вас потурбувати, — почав Корнілов.
— Будь ласка. Слухаю вас, — мовив інженер.
Він зобов’язаний був допомогти клієнтові. Будь-якому. Навіть хворому Корнілову. Тільки не в космосі: постанова Ради.
— Я б охоче, але постанова Ради… Не можу. Дивіться що-небудь інше. Що завгодно. Тільки не космос… Так, заважає запобіжник. Пробачте, не маю права зняти: постанова Ради…
Оператор бачив, як очі космонавта розширились і дивилися з якимось дитячим нерозумінням, а в глибині їх безмовно билася туга за космосом.
— Не можу. Зрозумійте, не можу… Це навіть не дисципліна — обов’язок…
Він іще щось казав Корнілову. Потім підвів очі, їхні погляди зустрілися. Кілька секунд, лише кілька секунд вони жили трагічним, блискавичним спільним життям. Потім сталося щось незрозуміле, бо інженер мовчки кивнув Корнілову, якось химерно зіщулився і рвучко (нерви, хлопче! — подумав він і одразу взяв себе і руки) повернув важіль у центрі пульта.
В коридорі тричі квакнула сирена. Тепер там, на; дверима його операторської, світиться напис: «Увага! Сеанс. Не заходити!»
Інженер впіймав недовірливий погляд Корнілова і ще встиг подумати, що поводиться як хлопчисько і матиме великі неприємності. Він навіть завагався, але Корнілов дивився так недовірливо, що інженер примусив себе посміхнутися, ще раз кивнув і сказав:
— Добре капітане…
І сеанс почався.
— Згадуйте. Згадуйте про політ усе, що можете, — сказав інженер, схилився до пульта і якусь хвилину чаклував над кнопками і клавішами.
Але коли інженер підвів очі, Корнілов міг прочитати в них лише веселу впевненість:
— Підключаюсь до вас. Згадуйте…
Востаннє м’яко клацнуло. Щупи «росянки» потяглися до інженера. Він заплющив очі і опинився в безбарвному тумані.
«Ого! — подумав інженер, і знову: — ого!..» Більше він нічого не думав, не мав права: машина злила його з Корніловим у єдиний організм з єдиним мозком, і тепер не тільки кожна думка інженера, але навіть відтінки його думок сприймалися Корніловим. Він бачив те. що бачив інженер, і відчував те ж саме, і коли б інженер дозволив собі хоч маленьке недовір’я — воно відразу передалося б і Корнілову, а з сеансу нічого б не вийшло. Але інженер був досвідчений у таких справах. Він догадувався, що так і буде: його оточував туман, ото було все, що міг із себе видавити Корнілов, а інженер добре знав, що це значить, і саме тому тільки й дозволив собі оте: «ого!..».