— Ти ж знаєш, це неможливо, — сказав інженер. — Може настати зворотне гальмування — і тоді вже справді все буде втрачено.
— Будь обережний…
— Постараюсь. Ти поквапся, а то якщо серце в Корнілова не витримає, так і я… теж…
— Все буде гаразд.
— На всякий випадок попрощаємось, старина.
— Дурниця. Через десять хвилин зустрінемось.
— Прощавай.
Інженер переключив відеотелефон, і з екрана вже дивився Корнілов.
— Почнемо? — сказав інженер. — Ну, тримайтеся капітане…
Корнілов повів зореліт по дузі, йому довелося наздоганяти хмару, зате, коли вони ввійшли в неї, їхня відносна швидкість виявилася невеликою і опір тертя був допустимий. Правда, в галереї, яка з’єднувала головний корпус зорельота з оранжереєю, і в основах радіотелескопів і радарів тензометри показували великі навантаження, і все ж Корнілова це не бентежило. Обшивка поступово розігрівалася — теж не страшно — і прилади констатували, що зореліт продирається буквально через товщу енергії, яку невідомо що стримує і яка готова ось-ось вибухнути на всю галактику. Не варто перевантажувати апаратуру аналізом, подумав Корнілов, нехай буде лише запис даних, — і вимкнув «аналіз», натиснув «спуск». В екранах засвітились гравітонні заряди, що відлітали геть, і одразу ж корпус зорельота здригнувся — трах! — ніби по ньому вдарили кувалдою завбільшки з Місяць, і все перевернулось. Прилади показували якусь нісенітницю, — трах! трах! — тіло розривало від болю, а з хмарою коїлося щось незрозуміле, Вона то скорочувалася, то роздималась. У скафандрі стало жарко. Удари ставали дедалі потужнішими. Здавалось, б’ють не по корпусу зорельота, а по оголеному мозку — тра-ра-рах! Удари рвали мозок, але в Корнілова підіймалася впертість перебороти біль, і він переборював його, в ньому спалахнув оп’яняючий азарт: хто кого. Трарах! І він уже не мав сили нічого робити, тільки натискав «спуск», шепотів «давай, давай» і метався очима по оскаженілих приладах. Те, що вони розповідали йому, наелектризовувало кожну клітину його тіла, кожна клітина жила, торжествувала, співала, і він сам готовий був співати, бо в приладах, ніби в дзеркалі, бачив, як туманність скручується в тугу спіраль, як хмара швидко стискується до центра, створює навколо зорельота вакуум, як вона простягає назустріч гравітонним зарядам щупальці і відбивається ними, наче ведмідь лапами від ос. Ого-го! Хмара його боїться! Дивись, дивись, хмара відчуває — і боїться! Вона жива!.. «Досить»,— вирішив він, тільки в ту ж мить стеля розкололась і він уже не чув суцільного грому, в який злилися удари, а потім через пролом просто в пульт ударила величезна блискавка і все зникло…
4
— І ви вважаєте, що це переконливе виправдання? — пролунав голос голови комісії. — Адже ви могли вбити Корнілова.
— Так, — сказав інженер, і згадав, як прийшов до пам’яті і побачив у кріслі старину Блащука — він підключився до інженера та Корнілова і вирівнював роботу їхніх сердець своїм; і як цей дивак потім докоряв Корнілову, навіщо він убив хмару, а не вступив із нею в контакт. Корнілов виправдовувався, мовляв, у нього іншого виходу не було, щоб врятувати зореліт та екіпаж. Тільки тепер інженер знав, що сталося все зовсім інакше, і Корнілов нікого не збирався вбивати. Найімовірніше, хмара загинула в ту мить, коли розчавила контейнер з гравітонними зарядами, коли вони вибухнули водночас. Дива дивні, як тільки зореліт зберігся…
— Так, — мовив інженер, ще раз напружився, побачив прямо перед собою розпливчасте обличчя голови комісії і сказав те, що давно збирався сказати. — Прошу вас… візьміть у старини Блащука розрахунки… Під час сеансу вдалося зареєструвати… покази всіх приладів зорельота в ту мить… Годину тому скінчив розрахунки… Блащук усе покаже… а я, вибачте, будь ласка…
Він заплющив очі, схилив голову на руки і заснув. І вже не чув і не бачив навкруги нічого. Він спав, і йому снилося, що він лежить на розпеченому піску на березі моря, а поруч Максим, який усе пристає з безглуздими запитаннями, яку б іще йому вигадати комбінацію ароматів, пристає, хоча всі знають, що в Максима завжди після хвої буває сухий полин — завжди, як би не змінювалось усе інше. А потім вони сідають на піску і дивляться, як з океану вибігають, взявшись за руки, старина Блащук і Яніна, махають їм руками, сміються. І хочеться плакати, коли згадаєш, як вони любили одне одного, і що Блащукові не за сорок, як усі вважають через його сивину, а тільки двадцять три, і він наймолодший серед усіх операторів відеона.
