ТРЕБА ЙТИ
Певно, я знепритомнів, бо не пам’ятав, як перестав іти, як ліг. Потім я усвідомив, що прислухаюся до незвичайного шипіння, яке переривалося хрипами. Я напружився — і згадав: це щось мимрив Павло. Червоний туман перед очима порідів, зовсім розсіявся, і я побачив небо — глибоке, ясно-лілове. Тоді я зрозумів, що живу.
Лежати на піску було твердо, але я не міг поворухнутися. Не було сили. Лежав (електроемоціонатор під головою), дивився в небо і радів, що бархани лишилися позаду і далі треба буде йти по твердих солончаках. Плоскі, як сковорода, вони світилися рівним багровим полум’ям. І тоді я ще подумав — від них несе жаром, як від справжньої жаровні. Мені стало тоскно, коли я згадав, що завтра доведеться знову йти по цьому пеклі, знову, котрий уже день, плентатись і думати: ось іще сто кроків, ще сто, тільки не зупинятися, не сідати, бо підніматися ще трудніше, ніж іти, а відпочинку нема все одно. Хіба це відпочинок, коли шістнадцять годин на добу в тіло вгризається сонце? А треба йти і думати: ось іще сто кроків, ще сто… День у день…
Жаровня по краях остигала, темнішала. Потім по ній пішли чорні смуги: червоне-чорне, червоне-чорне, і чорного з кожною миттю ставало все більше.
Тут я відчув тривогу. Чогось мені не вистачало. Але я навіть стурбуватися не встиг, зрозумів — замовк Павло…
Я чекав. Важко сказати, скільки часу я чекав, певно, не дуже довго, бо захід ще не встиг погаснути (а вони тут по-південному короткі, як Павло вже знову засипів, тільки на цей раз набагато чіткіше — я вгадував майже кожне слово:
— Розумієш, хвилі були такі, що коли «Туб» [1]вискочив із-за молу, над гребенями виднілися тільки клотики передніх щогл і гафель на бізані. Уявляєш? Тільки клотики — і верхній гафель. Це розповідали люди, які все бачили на власні очі і звикли брехати тільки жінкам. Коли б хто-небудь інший сказав, я б не повірив. Щоб тільки верхній гафель… А потів раптом налетів шквал. Три пориви. Та це вже занадто. Вистачило б і одного. Дід розповідає: щогли наче зрізало. Він навіть не чув, як лопнули шкоти, а коли отямився, навколо кипіла холодна зелена вода і в піні кружляли уламки «Туба», лише уламки, а він був колись кліпером[2]на всю Атлантику, несправедливо його називали старим коритом, хоч йому було й за тридцять… І називався він якось інакше, я вже й не пам’ятаю як…
Павло розповідав про це триста сімнадцятий раз, а може, тільки третій. Не пам’ятаю вже. Але кожне слово було знайоме, кожне слово врізалося в пам’ять, і коли він що-небудь пропускав, я ловив себе на тому, що це мене дратує. Однак мовчав. У триста сімнадцятий раз, а може, втретє…
Павло не одразу почав розповідати цю історію. Було б смішно, коли б він заходився розповідати її, коли ми сиділи на піску і дивились, як тліли уламки нашого літака, розкидані після вибуху по всій улоговині біля підніжжя великого бархана, як вони димились і поступово зникали під піском.
Був сильний вітер. Пісок шмагав по обличчю і колючими струминами вривався під одежу, і це було страшенно неприємно.
Я дивився, як вітер жене пісок на уламки літака, і думав, що до вечора від катастрофи не залишиться й сліду. А днів через п’ять, якщо не вщухне вітер, весь бархан пересунеться на це місце.
Певно, Павло думав про те ж саме, бо сказав:
— Якби літак упав на тридцять — сорок метрів далі — якраз потрапив би на вершину. І нас уже завтра знайшли б.
— Може, вітер вщухне, — відповів я.
— Ні. — Він важко підвівся і з хвилину дивився на сіре марево над нашими головами і на уламки. — Ні, я знаю ці вітри. Чекати погоди безнадійно. Будемо йти.
— Куди?
— На південь, — сказав він. — Здається, там десь є селище… Ти не дивись на мене так, справді там селище я це добре пам’ятаю, от тільки назву забув… Кілометрів дев’яносто звідси…
Я спробував уявити, як пройду дев’яносто кілометрів по цих пісках, у пекельну спеку… А може, не дев’яносто може, більше. Адже він навмання сказав… Я сидів похмурий і думав, що витрушувати пісок з черевиків немає рації — за хвилину він знову туди наб’ється, і ще думав чим би накрити голову, бо капелюха я загубив у першу ж мить, коли виплигнув із літака.
— Зроби чалму з парашута, — порадив Павло.
Він був у шлемі, в унтах, у глухому комбінезоні, йому не дошкуляли ні сонце, ні вітер. І пісок не натирав йому ніг. Він допоміг мені зробити чалму і все розповідав жваво так, що в цих краях часто зустрічаються русла пересихаючих річок, і коли ми набредемо хоч на одне, він по профілю точно визначить, де ми знаходимось, і вже тоді напевне дійдемо до селища.