Він був такий бадьорий і енергійний… От скільки я з ним літав — ніколи не пам’ятаю його таким. А перед цим польотом він був не в настрої, навіть полаявся на аеродромі з Сапарбаєм, не сподобалось йому щось у моторі. Сапарбай кричав, що Павло до нього завжди прискіпується, і так чудно розмахував руками. У цього Сапарбая гонору на трьох вистачить, отож він і відмовився ще раз перевірити двигун, а тепер внизу, біля підніжжя бархана, димлять уламки літака…
…Павло повернувся на бік, і я знову почув, як він мимрить:
— Дід був дуже старий, і ми вже думали — втихомириться. Так ні ж. Він ще багато років ходив простим матросом на «цинготниках». Під час імперіалістичної війни їх двічі торпедували німці, і десь — чи то в Бірмі, чи на Цейлоні — він підчепив малярію, а потім майже відразу — трахому, і відтоді очі його завжди сльозилися; сльози текли по глибоких зморшках, які так складалися, що було незрозуміло, чи він плаче, чи сміється. Але дід ніколи не плакав.
Останні роки він жив у мого батька в маленькій хатині над самісінькою Сулою, біля мальовничої заводі. Йому подарували таку гарну рибальську снасть, що всі хлопчаки мліли від заздрощів, але він ніколи не ловив риби — наловився за своє життя. Він казав, що йому й так добре, тільки інколи хочеться маслин і кортить хоч востаннє подивитись, як підіймається з-за моря сонце. Іноді він цілими днями сидів на призьбі і дивився на сині луки за Сулою, і я знав, що він думає про рейси, які робив від Буенос-Айреса до Танжера, від Сан-Хуана до Монровії.
Найбільше він любив говорити про «Туб». Який у нього чудовий силует, які вітрила стояли на ньому та хто їх шив; а вже коли мова заходила про рангоут — з якого дерева та як його робили — він не міг наговоритись…
Найгірше у нас було з їжею. Години за три до катастрофи ми поснідали в тому селищі, де я виправляв електроемоціонатором роботу серця старого, який не міг посидіти й хвилини спокійно — все крутився і жартував, — мабуть, думав, що ми не бачимо, як він хвилюється. У хвості літака, правда, лежало два круги бринзи і невеличкий міх з вином — їх непомітно залишив нам той дідуган, коли ми відлітали, — але туди неможливо було добратися, бо літак горів і втрачав висоту. Треба було швидше плигати, а я довго возився з парашутом, не тому, що в мене тремтіли руки, — просто мені вперше до. велося мати з ним справу. Павло все поглядав на мене через плече і нічого не говорив, а коли я все ж таки закріпив парашут і треба було плигати, я встиг схопити тільки електроемоціонатор і зразу ж поліз через борт. Потім на землі, Павло дивувався, як я втримав електроемоціонатор, бо коли парашут розкрився, мене страшенно рвонуло. Я й сам дивувався, як утримав його в ту мить? Більш нічого в мене з собою не було. Зате Павло дістав з кишень ціле багатство: банку тушонки, банку бичків у томаті, величезний сухар і майже півфляжки води. Я як побачив усе це, відчув такий голод, наче не їв дві доби І ніби навмисне мені закортіло саме тушонки та бичків у томаті, і сухарів.
Я боявся навіть розмови про їжу, але Павло все вирішив надзвичайно просто. Він сказав, що до селища доведеться йти днів три, а може й більше. Все може бути. Припасів на двох малувато, але в нас є вихід; одному буде їжа, а другому електроемоціонатор. «Виходить, — сказав Павло, — вся їжа дістанеться одному тобі, а до мене ти підключиш електроемоціонатор і «годуватимеш» своїми біострумами, щоб я не відчував голоду й спраги і міг іти».
Я, звичайно, так просто не міг на це погодитись, тим паче, що всю їжу зберіг він, і ми кілька хвилин сперечалися, поки я не визнав, що Павло правий тому, що він витриваліший за мене і в приладі нічого не тямить, а я хоч і не академік, — звичайний фельдшер, та електроемоціонатор знаю добре.
Потім я прилучив до Павла електроемоціонатора, і ми рушили на південь.
Дув різкий вітер, а спеку я з дитинства погано переношу. Я йшов похмурий і прикидав, як нам довше протриматися. Звичайно, нас шукатимуть по всій трасі, але знайти нелегко: тисячі кілометрів пустелі, а вона нерівна, суспіль у барханах — спробуй-но розшукати за ними людину!..
Поміркувавши, я вирішив «годувати» Павла не своїми біострумами, адже і я тепер перейшов на мінімальний раціон, тож навіщо нам голодувати обом, коли в мене є прекрасний запис «ситості» і «відсутності спраги». Обережно, щоб не помітив Павло, я відразу ввімкнув обидва записи, а потім ще й запис «оптимізму». І коли Павло помалу ожив і навіть почав насвистувати й розповідати анекдоти, я пожалкував, що апарат не може одночасно обслуговувати двох. А Павло все намагався розсмішити мене і все підбадьорював, та тільки я знав справжню ціну «підвищеного тонуса».