«Ситість» я більше не вмикав…
Потім ми підвелися, і я пам’ятаю, що найважче було примусити себе піти з того місця.
Сьогодні я його ніс…
Я спробував пригадати сьогоднішній день — і не зміг. Пам’ятаю, що ніс Павла, і він був такий важкий, мабуть, з тонну важив, так що відпочивати я лягав тричі, бо відчував — частіше не можна, я не зміг би його підняти, адже він важив цілу тонну; навіть дивно було, звідки в нього така вага від самих кісток.
Я боявся лягати і навіть очі заплющувати. Знав — упаду і не встану. І тому йшов далі, наче лунатик. Ішов і думав, що зараз треба перенести вагу на ліву ногу, а праву витягти з піску, просунути вперед і спертись. Потім перенести вагу на неї і витягти з піску ліву ногу… спертись… а тепер праву… тепер знову ліву… Сонце відбивається від піску, як від дзеркала: чорне, вусате, багато-багато сонць, з усіх боків, від них весь пісок почорнів… Тепер знову ліву… ні, тепер праву, потім ліву…
Я б не зміг нести Павла — такий тягар! — але я перемкнув електроемоціонатор на себе і залишив тільки програму: рівну роботу серця і легенів. Я б ще увімкнув і «оптимізм», але акумулятор у приладі майже сів і треба було берегти кожну краплину енергії. Серце працювало на диво рівно, і я весь день ніс Павла. Як шкода, що в перший день я не догадався записати біоструми ніг при ходьбі. Як би я оце йшов! Не замислюючись, ішов би і йшов, поки в організмі залишалося хоч трохи сил. Тепер уже пізно про це думати.
Сьогодні я його теж ніс…
Я згадав ці жахливі години, кожен крок — витягнути ногу з піску, перенести вперед, спертися — червона каламуть перед очима. Павло важить тонну і розповідає, розповідає про діда — витягти ногу з піску, перенести… І раптом чомусь саме сьогодні я згадав, як пішла від мене Леся, давно, тисячу років тому, спокійна, привітна; як укладала речі: повільно, кожне плаття подовгу розглядала і журливо так говорила: «А пам’ятаєш, я була в ньому, коли ми слухали Баха, а цю блузку я вже стільки років не діставала, в той день так поспішала на побачення, що навіть пристрочити рукава не встигла, тільки приметала, а потім ми всю ніч каталися на човні, річка була біла і спокійна, а ти все не наважувався поцілувати мене… Ти не думай, я тебе ні в чому не звинувачую; я тебе розумію і рада, що можу хоч цим зробити тобі приємне, я все одно завжди любитиму тебе…».
— «Як робиться чудо?» — любив говорити дід, — почув я слабий голос Павла. — «Оцими руками. І щоб трохи пощастило…» Коли дід розповідав свої історії, то весь час підсміювався, але я розумів, що в той раз йому було нелегко: при такому тиску рухатись взагалі важко, а він пірнав знову і знову, з приміщення в приміщення, поки не знайшов і не витяг водолазну помпу. Кінець шланга від неї він прив’язав до двох порожніх діжок і випустив цей поплавок на поверхню. А потім — це ж і на поверхні робота! — качав собі повітря. Не пішло б туди повітря, казав я дідові і на папері все доводив, а дід і не сперечався. «Може, ти й правий. Павлухо, може, на папері воно й не піде, але ж пішло!..» І він плавав отак чортзна-скільки днів, слава богу, пити-їсти було що. От тільки холодно, але дід закріпив під стелею гамак — і нічого, обходився. Але ж як на поверхню вибратись? Спробував дід повітрям воду витіснити з суденця — не під силу це помпі, а що інше придумати — не знає… А тут ще нова пригода. Прокидається він одного разу від поштовху. Прислухався — виразні такі удари — б’ється «Туб» об щось тверде. Присвітив ліхтариком крізь ілюмінатор — крига. І з іншого боку — теж. Коротше: потрапив «Туб» усередину якогось айсберга, у льодовий грот, вигризений у кризі Гольфстрімом. Що робитимеш— пливеш, як Нептуну заманеться. І плив отак довго, поки почалось якесь двигтіння, «Туб» нахилився, закрутився, перекинувся кілька разів. Це тривало п’ять — десять секунд, але дід мало не загинув: вода і повітря змішались, усе кипіло, клекотіло, дихати не було чим. Потім «Туб» завмер, став, нахилився на борт, і в каюті посвітліло: крізь ілюмінатори увірвалося сонячне проміння, а «Туб» стояв на льоду, на поверхні. Дід зрозумів, що сталося: Гольфстрім так підточив айсберг, що той став нестійким і перекинувся. От і все. Дід казав: тимчасовий пластир на пробоїну він сам наклав, і вантажі в трюмі сам на місця перетяг, і динамітом пробив «Тубу» вихід в океан, і сам привів кліпер аж до Рейк’явіка. Спізнився дід майже на півроку — його стара страхові за нього вже давно одержала. Звичайно, «Туб» на ремонт поставили, а дід нічого, потім ще плавав…