Розумієш, що я хочу сказати?.. Машини мудрі. Вони знають страшенно багато. Розмова з ними — насолода для мозку. І слід віддати належне Дінну, який гостинно прийняв мене тут, у зорельоті, — він був добрим другом і гостинним господарем. Він багато зробив, щоб полегшити мою долю. Та я віддав би півжиття, аби тільки знов опинитись у справжньому лісі й бачити справжні вечірні заграви і ранкові тумани, вистежувати звіра і спати в прілому, гарячому сіні. Аби знати, що десь поруч є люди.
Не говоритиму про дитинство — спогади про нього в усіх однакові; про храми, які вітали схід сонця жертовними димами: про першого вбитого мною звіра.
Я жив у маленькому селищі, яке притулилося в затишному куточку Долини Птахів. Можливо, ще й нині збереглися такі: криті тростиною хати, курні стежки між ними, біля лісу маленький храм. Уранці селище сповнюється ревінням худоби, сваркою жінок; вершини на заході жевріють ясно-червоними жаринами, і, коли вмиваєшся, долоні ломить од холоду.
Я любив полювати. Любив відчувати на плечі впевнену вагу списа. Любив, коли нога до литки провалюється в глибокий, піддатливий мох. Любив пряну задуху полудня, і квіти, і траву, і запах звіра на стежці, і сліди біля водопою, і сутичку, і повернення додому. І любив думати про Аолу.
Вона завжди вибігала назустріч і гукала:
— Нагго, Нагго, що ти сьогодні приніс?
І, коли я розводив порожніми руками, сміялась:
— Ти, мабуть, заснув у лісі. Гляди, Нагго, тебе коли-небудь з’їсть волохатий пута.
Вона була маленька, але дужа: весною сама обробляла мотикою поле, восени сама збирала врожай. Вона була вродлива. Гарна, як ранковий бір, як новий спис як білясті рубці від кігтів глоргарла на грудях мисливця.
Якось вночі я склав біля хати її батька викуп — шкури забитих мною звірів. їх було багато: я тричі ходив до своєї хатини і тричі повертався, згинаючись під вагою дарунків. Уранці їх не стало. Проходячи селищем, я нічим не виказав своєї радості — адже я був мужчина! — але в лісі дав собі волю, високо стрибав, як молодий звір, і кричав, аж луна котилася міжгір’ям.
Мабуть, я був щасливий тоді. Я ж так кохав Аолу. До свята Вогню, коли я міг привести її в свою нову хатину, місяць мав народитися тричі, і вперше цей строк здався мені задовгим.
Так, я був щасливий. Сподівання, ця тінь справжнього життя, зробили мене мрійником. Я вірив, що щастя буде зі мною завжди, що навіть після того, як останній подих залишить моє тіло, я опинюся в Полях Щасливих Ловів: адже щомісяця я приносив дари жерцям.
І раптом усе скінчилось.
Наче під ударом сокири, розкололося вночі небо, і різке синє світло обпалило землю. А потім був такий гуркіт, що гори зрушили з місць, і каміння хатин розповзлося, мов живе, і ліс повалився, ніби по ньому довго тупцював височенний пута.
То був тільки початок.
Слідом прийшов ураган. День змішався з ніччю, морок — зі світлом, і ми забули, яке сонце. Земля корчилась і кричала, як породілля. Та муки не несли їй щастя, лише горе атлантів породжували вони.
Порятунку не було ніде.
Удень і вночі молились атланти, вівтарі окропилися кров’ю, та не було нам ні прощення, ні пощади.
Померк старий місяць і молодий округлився, як щити атлантів. Духи втомилися змішувати світло з мороком та перекидати гори в моря. Якось я побачив зорі, вирушив шукати Аолу і знайшов її в захистку під вивернутим корінням араукарії.
— Я хочу їсти, — сказала вона.
Я взяв списа й подався на полювання.
Земля була печальна.
«Тебе довго били палицею, земле, — думав, я, пробираючись між поваленими деревами, обходячи уламки скель, з подивом вдивляючись у незнайомий контур рідних гір. — Тобі зробили боляче».
Полювання було невдале. Ми поснідали їстівним корінням і плодами, а потім я знов узяв списа й подався в гори.
Помалу життя налагоджувалось.
Ми, як і раніш, били звіра, ловили рибу й обробляли землю, але атлантів ніби підмінили. Вкривалися пилом лункі барабани; ще так недавно веселе рокотання їх скликало на бенкети й свята цілі округи, а нині всі пісні налилися печаллю, мов осінні ягоди — гірким соком, бо в кожному домі був траур: багатьох, дуже багатьох розгнівані духи переселили в Поля Щасливих Ловів.
Я дивився на людей мого племені — і не пізнавав їх. Ніби щось надломилося в душах атлантів. Не було в них колишньої гордині, а зарозумілість, яку вони увібрали в себе з материнським молоком, збереглася лише в опущених губах витрішкуватих масок, що застигли на фронтонах напівзруйнованих храмів. Духи розтоптали самовпевненість і пиху атлантів. Дні, чорні від хмар і попелу; ночі, білі од безперервних блискавок, відібрали снагу в дужих рук і мужність у сердець; туга оселилася в очах у воїнів.