Його «водило в безвісті життя». Звісна річ, здавалося б, «безвість життя» — це поетична метафора руху ліричного героя в буремному вирі існування. Проте «безвість» також недвозначно натякає на подорож несвідому, в якомусь тумані, де істоти, фігури й образи існування — непевні, нечіткі або затерті.
Тобто пересуватись у «безвісті життя», по суті, можна і не покидаючи рідного села. Варто сходити до сільмаґу або до церкви, і ти міг зіткнутися з такою безвістю життя, що поети-бітники би позаздрили. Він — удома, його «безвість життя» — тут, на місці. Щонайдалі можна віддалитися до районного центру. Ну, добре, до обласного центру або столиці республіки можна з’їздити на екскурсію.
Але герой постійно «вертався на свої пороги». Що значить «постійно»? Це значить «завжди» — він далі жив із мамою в рідній сільській хаті. А «свої пороги» — образ психоделічний, оскільки «поріг» у хаті один. (Можна теж припустити, що в поета було кілька будинків у селі — материна, бабина хата, наприклад.) Але на те вона й «безвість» з її несподіваними галюцинаціями та складними візіями, щоб звичайний поріг рідної хати обернувся «порогами».
Це пороги сприйняття, фактично — хрестоматійні гакслівські «the doors of perception». Отже, автор досягає складних станів свідомості, практично ненадовго покидаючи хату. Що правило поетові за «мескалін»? Чи не могло це бути звичайне поєднання двох кольорів — червоного і чорного, цього архаїчного елементу етнічного українського орнаменту?
«Щасливії сумні мої» — хто міг таке написати? Лише людина по-справжньому глибока, що здатна обійняти в собі журбу та радість.
«Любов» і «журба». Почнімо з «журби». Що таке «журба» в принципі, якщо відкинути суто емоційний складник? Це стан глибокої замисленості, медитації, руху вглиб себе: «в душі моїй оба». Вистачало просто вдягнути сорочку, і перед тобою відкривалися складні картини, поєднувалися щастя із сумом, радість зі скорботою, Ерос із Танатосом. Дихотомія «червоного — чорного», «любові — журби», яку дехто з інтерпретаторів пов’язував з якимись ідеологічними шифрами (червоно-чорний прапор УПА), насправді відсилає до архаїчних глибин.
Остання строфа лише підтверджує наші інтерпретаційні здогади:
Чому сивина війнула саме в «очі», а не у «скроні» чи «волосся»? Тому що наш автор — містик-візіонер і не бачить сенсу в заграванні з примітивними уявленнями читачів, ламаючи таким чином горизонт їхніх сподівань.
«Та я нічого не везу додому» — правильно, «не везу», бо я нікуди не їздив, я тут біля своєї хати, немовби каже нам ліричний герой. Я вже посивів, але мені достатньо моєї вишиванки, хати, старенької матері, одне слово, всього мого затишного домашнього світу, який сформував мене як особистість, що може дозволити собі такий хід думки: «мені війнула, та я не везу». Погодьтеся, така логіка приголомшлива.
«Вишите моє життя на ньому» — так, життя вишили мама, бабця, праматір роду ще у глибинах матріархату. Тобто нічого тобі життя, по суті, голубе, не вишивало. Все зробили твої предки по материній лінії. А ти просидів ціле життя в маминій хаті і медитував на вишиванку.
[комісар рекс]
Я ніколи не любив фільмів про тварин. Ні, не те щоб не любив, а просто завжди перебував у якомусь внутрішньому напруженні. Тварини здебільшого грали свої ролі рятівників, розбишак, приходили на допомогу в потрібну мить, слухняно виконували сценарні плани, а я сидів і думав, як їм усе це вдається, як їх пресують, кричать на них, а може, і б’ють режисери, асистенти режисерів та інший персонал. Навіть наприкінці стрічки, коли на екранних титрах висвітлюється «Під час зйомок не загинула жодна тварина», мене не полишає гнітюче враження.