[прекрасна]
Під кінець року робишся втомлений, як після пляшки білого сухого — ще не п’яний, але вже якийсь нетутешній. Віднедавна з трепетом я чекаю на перше січня. І не тому, що аж так переймаюся самим святом Нового року з його незмінними атрибутами. Розгадка в іншому — я панічно боюся смерті в останні дні року. І то не своєї смерті, а будь-якої, будь-чиєї та будь-де. Смерть після 31 грудня здається вже не такою фатальною. Вона логічна і милосердна, з нею легко починати рік. А от закінчувати рік смертю — це прероґатива геніїв чи зовсім уже відморожених людей, людей наївних і водночас пунктуальних та риґористичних. Їм здається, що все має бути виконано згідно з планом.
От, наприклад, смерть 31 грудня. Останній день 2002 року зробив мене свідком реальної людської смерті просто неба. Сюжет банальний. Літня жінка йшла з ринку, тримаючи в руках картаті сумки з продуктами для святкового столу. З-за рогу на середній швидкості виїхала пристаркувата іномарка. У ту мить, коли жінка переступала через трамвайну колію, вона краєм ока побачила наближення чогось білого. «Що це могло бути?» — була її остання думка. Розхлюпане по асфальті молоко, розсипана картопля і бурячки — останні факти її життя, які закарбувались у моїй пам’яті. Якщо кіч може бути трагічним, то це воно. Таке не забувається. Мабуть, тому не забувається, що своїх померлих я згадую щодня — вони постійно зі мною.