У той день я думав про крихкість людського життя і невблаганність смерті, її нелогічність, тупість, жорстокість. А ще — беззахисне тіло жінки, що, напевно, як і кожна людина в її віці, заслуговувала на спокійну смерть від старості… «Померти своєю смертю» — чи не це є останнім правом старої немічної людини, християнською програмою-мінімум. Але ні. Саме сьогодні, саме в цей день… Це був другий у моєму житті випадок. Однак цього разу я був прямим свідком.
Смерть 31 грудня, приміром, о сьомій чи дев’ятій вечора — це мистецтво, художній акт, який не потребує «мінус-прийому», чистий артистичний жест, яким варто захоплюватись. Можливо, комусь захочеться подібні речі наслідувати. Мені ж подібний артистизм просто відбирає мову. Якщо в подібних дійств є вдячні глядачі, то мене серед них, вдячних, немає. Мені просто бракує. Бракує всього в такі миті.
От, наприклад, Соломія. Ні, вона, звісно, не «наприклад», вона — Міс Найнесподіваніша Смерть XX Сторіччя. Саме вона, точніше її несподіваний відхід увечері 31 грудня 1999 року породив у мені подібну фобію. Відтоді я такий переляканий. Це не вкладалося в жодні ієрархії, жодні рамки і водночас містичним чином підводило символічну риску під епохою, яка впродовж десяти сторіч починалася одиничкою. І ось уже завтра мала настати двійка — початок часів, меридіан із трьома нулями. Але тепер ще сьогодні, і ти мусиш приготуватися до зустрічі Нового року. Вранці обов’язково треба надіслати привітальні мейли друзям, на першу призначено побачення з перукаркою, о четвертій — дочитати останній розділ дисертації P., о пів на шосту — загорнути рідним подарунки, а ввечері — ну як же ж увечері без ванни! Конче у ванну і то десь на годинку… Я сотні разів уявляв її останній день, і кожен раз виникала якась нова обставина, деталь, людина. Вже потім, після всього, я пригадував, скільки разів того дня збирався їй зателефонувати. Але не зібрався і не зателефонував. Я сотні разів уявляв, як її відволікає мій дзвінок і вона, ох, вона забуває піти у ванну…
Не раз її абсолютно досконалу смерть друзі і побратими (а таки частіше, як у нас це називається, «посестри») окреслювали то як нелогічну, то, навпаки, як символічну і, даруйте, жертовну. Це був Вінець Найвищої Логіки, Перемога Логосу Над Танатосом і Еросом Разом Узятими. Жертва невідомо кому і невідомо за що. Якщо вважати смерть природним енергетичним обміном, то що або хто з’явився замість неї? В некрологах і просто статтях «з нагоди» згадували Сенеку та інших стоїків, які закінчували своє земне життя у ванних, чи як їх тоді називали, сприймаючи цей блискучий екзодус мало не як заповіт чи навіть Заповіт… Усе життя розгадуючи складні людські загадки, Соломія своїм останнім жестом поставила перед усіма нами свою останню — вишукану й довершену — головоломку. Тільки справжній майстер здатен на таке. Вона пішла, не зачиняючи дверей ванної кімнати, наче щось знала, попереджаючи когось у такий спосіб. Точнісінько як Сильвія Плат, котра щоразу, накладаючи на себе руки, залишала якусь соломинку для себе у вигляді записки чи відчинених дверей. Для себе чи для світу? Світ кілька разів її витягав з Того Світу, а останній раз обламався або просто забув про неї. Смерть від газу? Що може бути краще? Самогубець завжди плекає надію на порятунок, а якщо не плекає, то принаймні десь на дні свого серця залишає собі шанс на…
Насправді у випадку із Сильвією Плат було все дуже просто. Вона просто захлиналася від життя. Причому життя тиснуло з обох боків — і зсередини, і ззовні. Чи замислювалася Сильвія над тим, звідки той газ, яким вона отруїлася? З якого родовища він походить чи, як про нього кажуть у побуті, «протікає»? «Природний газ» (до речі, «природний» — це епітет чи метафора?) використано у природний спосіб: надихатися газу — злитися з природою. Життя коротке — газ вічний. Газ нікуди не зникає. Найтонша лірика — надихатися газу. Вважається, що кожен самогубець народжується з визначеним видом суїциду, записаним на генетичному рівні. Тобто якщо ти маєш втопитися, то тебе ніколи не вб’є струмом, а якщо тобі написано наїстися піґулок, то ти ніколи не підеш з мосту.