У мене є класичне виправдання на цю тему: я згадую про те, що після кожної революції настає контрреволюція, що це історичний закон, що варто це пройти, щоб потім зажити, як усі європейські народи. «І ви побачите, мої любі, як розквітне моя Україна!..»
Але я знову відійшов від теми.
Отже. Ранок у готелі. Жорстке похмілля. Водій. Дорога до Свебодзіна. Невідомі слухачі в перспективі. Година їзди завершується тим, що водій Яцек (Марек, Дарек) мені урочисто повідомляє:
— Зараз ви, шановний, побачите найбільший пам’ятник усього нашого воєводства, а може, і всієї Польщі.
І справді: у полі перед в’їздом до звичайного польського містечка, про які Анджей Бурса колись написав «Я маю в сраці польські малі містечка!», я бачу гігантську скульптурну композицію Ісуса Христа. Десь до пояса, приблизно. А може, і до пупця. 20 метрів недоробленого Ісуса Христа.
Водій примружує очі і лагідно шепоче:
— Єзус Христус Круль Вшехшвята…
Що я пережив? Щось середнє між релігійним екстазом, переляком і великим подивом. Мені вже не страшно було їхати до тієї бібліотеки, де зібралися професійні розумові каліки — відвідувачі в очікуванні на свого колеґу з України.
Все було так, як і мало бути. Сліпий інвалід запитав про Волинську трагедію. Тітонька бальзаківського віку запитала про Помаранчеву революцію. Я був послідовний, уважний до них. Навіть прочитав кілька текстів. А після виступу до мене підійшли — їй-бо не брешу — дві 13-річні «лолітки» і подарували мені два (!) букети — один із герберами, а другий — із трояндами. І поцілували мене у щоки!
Сліпий інвалід наприкінці виступу сказав, підсумовуючи весь абсурд, таке:
— Я йшов на зустріч з вами, чесно кажучи, ні на що особливе не сподіваючись. Але тепер щиро зізнаюсь, що ця зустріч з вами мене неабияк збагатила. Я побачив у вашій особі майбутнє України як європейської держави та неабияку силу української культури.
«Ага, побачив, — подумав я. — А я, їдучи на зустріч із вами, побачив Ісуса Христа». Але тільки подумав. Тепер Ісуса Христа Царя доробили. І він стоїть у широкому полі перед Свебодзіном 52-метровий як нагадування про те, що блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне.
А два букети — гербери і троянди отримала Яцекова (Дарекова, Марекова) дружина. Вперше за останні 15 років.
[філософська школа]
Те, з якою неймовірною силою в Україні останнім часом культивується знання і вміння, гідне неабиякої похвали. «Запросили прочитати лекцію», «Ох, мене вже теж запрошували». Тебе запрошують читати лекції. Десь беруть на це гроші. Домовляються про приміщення. Формують групи. Я не знаю, хто тут визначає моду, але те, що мода на знання і вміння вже нав’язана — це факт. Іноді це речі суто практичного плану, іноді речі цілком абстрактні, геть відірвані від реальності («Поняття свідомого та несвідомого в Гуссерля»). І люди йдуть — їм цікаво про Гуссерля. Збирається зала 18-20-річних дівчат і слухає про Гуссерля. І от коли ти їм читаєш лекцію про Гуссерля, яким ти (не я конкретно, а хтось інший, філософ) займаєшся пів свого життя і давно підозрював, що ніхто, крім тебе і ще двох ментальних калік, Гуссерлем у цій країні не зацікавиться, ти раптом бачиш двадцять пар дівочих очей, які дивляться на тебе серйозно і щось нотують. Вони заплатили, наприклад. За те, щоб ти розповів їм про те, у чому міг зізнатися тільки собі. І ти заводишся від цього. Раптом розумієш, що мало, критично мало одного Гуссерля, дівочі очі мої, оченята, давайте я вам дам ще трохи Гайдеґґера. У нього теж є про те саме. Він, взагалі-то, розвинув і десь переосмислив Гуссерля. Ну, і без Дільтея теж ані руш. І ти заводишся, ходиш, розмахуєш руками, креслиш маркером якісь схеми: Дільтей, Гуссерль, Гайдеґґер. І думаєш, а раптом серед цих очей уже єсть очі якоїсь української Ханни Арендт. Певна річ, вона Оксана Петренко. Але й ти не Мартін Гайдеґґер. З іншого боку, ти був ближче завжди до Мартіна Гайдеґґера, ніж будь-хто інший у цій країні. І ось Оксана. Вона слухає. І вона почує. І ти вже починаєш думати: Матір Божа, та це ж уже зародок традиції, очі мої, оченята. І наступного разу ти знову прийдеш, бо ця мода розтягнеться на кілька років. Бо це раптом стало круто: відрізняти концепції свідомого і несвідомого в Гуссерля та Гайдеґґера. І серед дівчат 18-20-ти років київських і приїжджих поволі сформувалось уявлення про те, що краще знати відмінності та спільності в цих концепціях, ніж не знати. Знання вийшло з тісних кабінетів на вулиці. Оксана закінчила технікум харчової промисловості («кріотехнології і швидка заморозка м’яса великої рогатої худоби у кліматичних умовах Українського Півдня»), але вступила на філософський факультет. І ось вона підходить до тебе: «Ви пам’ятаєте мене? Я — Оксана. Я слухала ваші лекції про свідоме та несвідоме в Гуссерля у клубі трамвайників при депо імені Красіна». І ти розумієш, що ось воно — традиція і школа. Тепер ви з Оксаною приречені. Точніше, обрані. Ти дивишся на Оксану і помічаєш характерні сіруваті мішки під очима і хворобливу блідість шкіри. Ти хочеш її поцілувати — ні, не у щоку, а просто в цю хворобливу блідість шкіри. Ви почнете, ви вже почали. Ти фактично зламав одне нормальне людське життя «дім — родина — робота — дім» і викрав душу української дівчини для Філософії. Тепер «Дільтей — Гуссерль — Гайдеґґер». І далі тобі якось із цим треба жити. І їй теж. Тепер у вас філософська школа.