[чін-чінарьом]
Вусатий дядя Міша зробив мене членом елітного телевізійного клубу. Бо супутникова антена віднедавна стала обов’язковим елементом дачного побуту — як і удобрення дерев та асенізація вигрібних ям. Тепер я завжди маю про що поговорити із сусідами, адже, як і вони, володію 540-ка телевізійними каналами.
Дядя Міша бере лише за роботу й матеріали, тому витискає з космосу максимум шари. Спрямована у глибоке небо сателітарка пропонує від світу тільки те, що йому нам, дачникам, не шкода віддати задарма. А тому і образ цього світу більше схожий на безплатний сир, що, як відомо, буває лише в мишоловці.
Він знає толк у людях, цей дядя Міша, бо інакше його бізнес не йшов би так добре. Таємничий, наче Зорро, він не має мобільного телефону: «Люди самі мене знаходять». Його функція загалом проста: купити на Кардачах тюнер, тарілку та кільканадцять метрів дроту й усе це з’єднати за усталеною схемою. Але дядя Міша зумів поставити собі на службу міф і леґенду:
— Оце приходять до мене двоє в чорних шкіряних куртках. Ну, бандити, думаю… А вони: «Дядя Міша, здрастуйте. Ми донєцкіє. Єсть важне діло». В мене всьо внутрі затряслося. А вони кажуть: «Нічого не бойтєсь. Просто нада поставить тарілку Януковичу». Зав’язали мені очі чорною косинкою та й повезли. Приводять у просторну залу, а там — тільки в центрі тілівізор і розетки на стінах, а на полу — дорогущий паркет із червоного дерева. І говорять: «Дядя Міша, ми знаємо, що тільки ви можете зробить так, щоб од тілівізора не видно було проводов. Бо шеф цього не любе».
На цьому моменті він уриває свою розповідь, чекаючи наших запитань. Але нас не цікавлять технологічні подробиці. Оскільки він сидить перед нами живий, зрозуміло, що старому таки вдалося поглибше сховати дроти від очей лідера «реґіоналів».
— Буду нескромним, — каже дядя Міша, — але зробив все чін-чінарьом. Ні один проводок не виліз. Закащикам понравилося. Кажуть: «Дядя Міша, за вашу роботу ось вам зверху ще 200 доларів». Не обідили мене. Зав’язали очі чорною косинкою та привезли цілого й неврідімого додому.
Дядя Міша обіцяв дітям мультики, матерям — серіали, а мені — цілодобовий футбольний канал. Віри йому не було, хоч я точно знав, що з 540-ка каналів обов’язково буде бодай один, який доведеться ховати від дитячих очей. Про його існування я почув від нашого сусіда Ніколаїча.
Уродженець Нижнього Новгорода, Ніколаїч у свої 68 років має міцне здоров’я, брежнєвські брови й нерозтрачену дитячу наївність. Він ще жодного разу не бачив порнофільмів. Тому те, що показав йому інший сусід, на кілька тижнів стало предметом його пристрасних монологів. Його ставлення до побаченого коливалося між неприхованим захватом і святенницькою огидою. Про те, що Ніколаїч побачив нарешті порнофільм, довідався весь кооператив.
— А бабы там все, как одна, дородные и красииивые, как доярки. Вот с такими дойками. А мужики — вот с такими приборами! Чем они их колют, интересно, — Вікторович широко розводив руками, показуючи невидимий півтораметровий улов. — А он ее и туда, и сюда. А она его после зтого еще и целует. Целует! — повторював він і для годиться пристрасно додавав: — Фу-у-у…
Дядя Міша розповів, як ставив тарілку одному батюшці Московського патріархату. Їхати довелося в сусідню область, хоч очі чорною косинкою ніхто не зав’язував і 200 баксів згори не приплатив.
— І цей отець Георгій, як матушка вийшла з хати, відводить мене в сторону і шепоче: «Міша, а єсть такий канал, щоб “жара” була?» «Яка ще “жара”?» — питаю я, вроді придурююся. «А ви хіба не здогадуєтесь?» — хитро каже батюшка. А я йому: «Сдєлаєм, панотче, дєлов-то». І от коли я все зробив, зву його роботу приймати. Замкнув він двері й питає: «Ану, покажіть, Міша, жару». Я тиць-тиць на кнопки, а він як побачить, як заверещить: «Виключіть зараз же! Не позорьте мене!». А рядом же ж нікого нема — тільки він і я, двоє нас. Перед ким я його позорив?.. Потім мене на машині доганяв, просив, щоб я його пароль од «жари» вводити навчив. Навіть пульт із собою прихватив.
Дядя Міша і нам зробив усе чін-чінарьом, пообіцявши безстрокове ґарантійне обслуговування. Сказати, що нам зовсім не знадобилася ця тарілка як джерело інформації чи задоволення — це не сказати нічого. Діти так і зосталися без мультиків, хоч дядя Міша урочисто їх пообіцяв, а я — без футболу. Хоч ні, брешу, одного разу азербайджанський канал показав матч Ліґи чемпіонів між московським ЦСКА і стамбульським «Бешикташем». Із нього я довідався, що турецькою мовою слово «жовтень», точнісінько як і російською, вимовляється «октябрь».