[сцілла і харибда]
Якось я був свідком дивної ситуації. Приїхав на метро «Лісова» по свою одну людину Припаркував на цьому, значить, Броварському проспекті, розвернувшись у бік Києва. Бачу на тротуарі стоїть якийсь молодий чувак із чотирма газовими балонами. Ну, це такі, що в хатах колись для кухонь ставили.
Червоні балони стоять у рядочок, а я вже встиг згадати з тими балонами і дитинство, і бабину хату, і дідуся-паралітика, який у тій хаті жив. Я пам’ятаю ті балони дуже добре. Як вони функціонували, як їх міняла спеціальна машина з такими ячейками спеціальними, як економився цей газ, як потім бабуся, переїхавши до квартири, запалювала газ вранці й кайфувала від того, що вже не треба міняти ті балони й економити, як припалювала зужиті сірники від, як казала, «канфорки», бо сірники тоді були дорожчі за цей газ, який не коштував зовсім нічого.
Отже, пронеслося все це в мене за кілька секунд буквально, як то часто буває, у вигляді образів дитинства перед очима. Сплакнув я внутрішньо. І отак собі стояв метрів за три від цього чувака з балонами. Дивився і думав про щось своє. Аж раптом зупиняється біля нас синьо-брудна машина марки «Жигулі». І виходять з неї двоє — опецьок з пасажирського сидіння і дилда-водій у спортивних штанях і светрі, заправленому в них. Обоє без розумного виразу обличчя, що одразу ж видало в них цей незнищенний у наших широтах тип мудака звичайного, який може бути лише двох професій — міліціянт або бандит-шістка. Наближається до мене опецьок і питає:
— Шо за балони? Ви шо, взривать сюда прієхалі?
«Ну, так, логічно, — думаю я. — “Лісова” — це східні ворота столичного міста. Ось, власне кажучи, чувак з балонами приїхав “взривать” сюди наше мирне життя. Але до чого тут взагалі я?»
— Мужик, — відповідаю я, — це не мої балони.
— А чьї? — питає мене опецьок.
— А отого пана, мабуть, що біля них стоїть, — відповів я. Замість відповісти: «Опецьку, ти шо, дебіл? Я за три метри від тих балонів і нічого до них не маю».
— Пана… — передражнив опецьок і зняв з мене підозри. Хіба приїде сьогодні взривать щось у Києві людина, яка знає слово «пан»? Опецьок підійшов до чувака з балонами і почав гнило з ним базарити. Чувак виявився не промах і відповідав, судячи з його міміки, жорстко і рішуче. Я стояв між опецьком і дилдою і думав: «Оце ж на рівному місці можна потрапити в якусь дебільну історію… Оце ж я зараз між Сціллою і Харибдою… І фіґ його знає, хто вони. З якої бриґади чи РОВД. Зараз загребуть за “соучастіє”. Цікаво тільки, хто з них Сцілла, а хто — Харибда…»
Між опецьком і чуваком з балонами тривав діалог. Чувак доводив, що в балонах нічого нема, і відкрив один із них для ілюстрації. Там і справді нічого не було. Ну, бо навколо шум і нічого не чути, а газу не видно. Опецьок ще щось сказав на прощання і розвернувся до мене. А я в цю мить розвернувся до дилди. А той якраз заліз метри на два у замет і смачно сцяв на білий, як саван Богородиці, сніг. Просто на шумному проспекті, просто неба, серед білого дня. Сцяв.
«О, Сцілла! — подумав я. — Ось хто Сцілла в цій історії!»
Повз мене пройшов Харибда. Підійшов до Сцілли. Вони перемовились кількома словами, сіли у свій «жигуль» і поїхали геть. А ми з чуваком з балонами залишились чекати далі.
[вазелін]
Подумайте, яка несправедливість. Людський світ не досить того, що нищить саму людську породу, то ще й безкарно вдається до пригноблення речей зі світу культури і мови. Приміром, він жорстоко вилучає з обігу цілі слова і поняття. Навіть такі священні слова, як «духовність» або «гуманізм» люди воліють використовувати з епітетами. Наприклад, я дуже люблю словосполучення «абстрактний гуманізм». Просто написати «гуманізм» я вже не можу — рука тремтить чомусь. Мені в цю мить здається, що пафос і патетика в нашому світі — речі недоречні, бо нечесні і нещирі. Недоречні, як поезія після Аушвіца і музика після Чорнобиля. Ну, гаразд. Припустімо, «духовність» і «гуманізм» — поняття, які проституювали негідні люди. А що робити зі звичайними речами цього світу? Слово «памперс» асоціюється лише з політикою. Слово «троль» — лише з мешканцями інтернету. Слово «жучок» — лише з підслуховуванням. Слово «грибок» — лише з хворобою. А оце нещодавно мені треба було використати в одному тексті слово «вазелін»… Розумієте, це жах! Я мусив відмовитися від цієї ідеї. Я відмовився — і весь текст розсипався вже в зародку. Я не знайшов слову «вазелін» синоніма, не міг замінити його іншим словом. А мені потрібно було його використати в невинному, первісному значенні, як «суміш мінеральної олії і твердих парафінових вуглеводнів». Але «вазелін» — слово прокляте і на сьогоднішній день вживається лише в одному значенні і тягне за собою шлейф конкретних асоціацій. Штука, однак, у тому, що переважна більшість людей, які так думають про вазелін, ніколи не використовувала його таким чином. Я вже мовчу про те, що вони можуть взагалі не знати, як цей вазелін виглядає. Особливо люди молоді. Але, розумієте, вазелін у моєму дитинстві, наприклад, був нормальним словом. Це була дуже корисна мазь, яка часто заміняла тодішнім людям крем, дитячу присипку і гігієнічну помаду. А тепер… Як мені відмолити цей вазелін у жорстокого світу? Як знову повернути його в обіг у звичайному значенні? Я думаю, це мало б бути справжнім викликом і завданням для інтелектуала.