Але раптом з’ясовується, що, крім генерала Карбишева, в той самий день у тому ж концтаборі Маутгаузені таким самим чином було вбито ще 499 осіб. Зі шланґів на морозі. Які так само, розумієте, все так само пережили, як він. Тобто генерал не був одинаком, героєм-самітником. Він був учасником великої смертельної масовки. А нам давали зрозуміти, що його подвиг унікальний, неповторний… Що він гордо стоїть, хоч і непритомніє вже, і на грудях видно кубики м’язів, настовбурчені від холоду й останньої людської праведної люті. І очі, глибоко посаджені очі, які витримають заради Батьківщини не тільки це, але й там, у потойбіччі, познаходять кривдників і катів свого народу та… І це все після трьох років концтаборів… З другого боку, якщо подумати: а що це взагалі змінює? Нічого не змінює, зовсім нічого. Вже пізно щось міняти. Знову все те саме: гірчичники, банки, електрофорез…
[синички]
Я дуже люблю робити людям приємне за свій рахунок. Особливо коли ці люди добрі. Найчастіше це відбувається в мене з людьми «від землі». Я визнаю та приймаю їхню практичність і вважаю, що так мусить бути.
— Синтетика чи напівсинтетика? — питає сьогодні Степан Іванович у мене. Він прийшов зробити мені зручну систему, щоб я міг запускати ґенератор і щоб цей ґенератор не конфліктував з електромережею. Степан Іванович питає про мастило для ґенератора.
— Я не знаю, — відповідаю я йому. — Дуб дубом.
І вони сміються — Степан Іванович і його син, Сергій Степанович. Телефоную до Павла Федоровича, який допомагає запустити по телефону ґенератор. Він починає пояснювати, а я йому кажу:
— Павле Федоровичу, стривайте. Ви мені не кажіть, я дам Сергієві Степановичу слухавку, бо ж, ви знаєте, я не розуміюся на тому. Дуб дубом.
Знову сміх. Поблажливий і добрий. Тільки вже не дует — тріо. Степан із Сергієм — і Павло Федорович у телефоні. Сергій слухає вказівки Дєда, бо Павло Федорович із них наймудріший. Він працював в Інституті кібернетики і бачив живого Глушкова. І нехай я насправді все розумію і трохи навіть знаю, і нехай я навіть сам щось іноді можу (можу, я перевіряв!), мені все одно, бляха, приємно. Я некомпетентний. Я краще їм повірю. Повірю. Хоч я завжди приєднуюся до їхнього сміху — поблажливого і доброго, я усвідомлюю, що вони мене мають за неповносправного чоловіка, «який нічого не вміє».
Я взагалі думаю, що вони мають мене за каліку, який невідомо як існує і невідомо чим займається. Ну, бо всім навколо видно, що роблять вони. А що роблю я? Чим я заслужив на це життя? І от вони тепер сплять у своїх ліжках із зашкарублими на морозі руками — рожевощокі мужики. Батько та син. А я про них пишу. Може, їм тепер сниться щось приємне. Наприклад, якісь пташки. Зграя маленьких синичок — веселих і водночас ділових. А ми всі троє їх годуємо просом, пшеницею та шкварками в морозяний і сонячний день. І в цьому сні я їм рівня. Так мало бути, зрештою, якби я свого часу не почав читати книжки. Я такий, як вони, мужик із зашкарублими від морозу руками. Ми просто щось робимо, нарешті, разом. Я теж умію! Я теж можу! Їжте, дзьобайте, маленькі мої пташечки. Зима нас чекає складна і люта. Може, хтось із вас і не дострибає до весняних пролісків. Ми сміємось і радіємо в їхніх простих мужицьких снах. Хай їм добре спиться — Степанові Івановичу і Сергієві Степановичу Синичкам.
[і тим, що в гробах]
Три холодильні прилавки в невеличкій селищній м’ясній крамниці. Три жінки середнього віку підходять по черзі до прилавків і уважними поглядами вивчають їхній асортимент.
Є таке поняття в наркоманському жарґоні — train-spotting, щось на зразок «втикання на поїзди» — а насправді пошуки вени для ін’єкції. А це — meat-spotting. Тривала, уважна медитація на м’ясо.
У цих жінок обличчя робляться смертельно серйозними, наче йдеться про дуже епохальний вибір. Тут не можна схибити і, не дай Боже, вибрати щось невідповідне. Тому між жінками та м’ясом встановлюється духовний зв’язок. М’ясо на прилавку має всі ознаки трансцендентного, воно нереальне, поки лежить за склом.
Коли ти його, нарешті, вибираєш, воно привласнюється, тобто стає твоїм. Але насправді в цій системі стосунків до кінця невідомо, хто кого привласнює. Адже м’ясо вивчає тебе аж ніяк не менше. М’ясо підморгує і усміхається. М’ясо зваблює і переконує. Коли ти дивишся на м’ясо, м’ясо дивиться на тебе. Тому таке побожне мовчання. М’ясо любить тишу. Його треба поважати. Зайве слово — переступ. Не можна розмовляти в церкві.