І от одного разу влітку 2009 року стояв пізній ранок. Ранок стояв, а я їхав. Їхав і слухав найкращий альбом американського квартету «Yeah Yeah Yeahs» 2006 року. Слухав, їдучи. А їхав, слухаючи, через село Плахтянку Макарівського району Київської області. І от на другій же ж пісні мене перемкнуло і посипалися сльози з очей. От реально. Посипалися сльози, як іскри.
Плахтянка славиться тим, що там живуть якісь дуже симпатичні люди. Як і в кожному селі нашої країни. Коли я минаю Плахтянку, то завжди згадую «Миколу Джерю» Івана Нечуя-Левицького. Бо праворуч од дороги лежить ставок, а праворуч — сахарня [Так в оригіналі. — Прим. верстальника]. Так мені хочеться завжди думати.
Тобто завжди, в’їжджаючи у Плахтянку всередині мене щось клацає, і я про себе починаю промовляти, як робот: «Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки».
І от співає Керен О пісню «Way Out». А я, в’їжджаючи в богоспасенну Плахтянку, згадую Миколу Джерю. Сонце лупить у лобове скло. Зелене море верб над ставом опустило свої розлогі вії додолу…
І тут я думаю: «Чуваче, не їдь. Стань. Впіймай мить. Загальмуй під вербами, бо зараз тебе просто розірве від щастя».
І чувак всередині мене слухняно звертає ліворуч, попід самі плахтянські верби, вмикає аварійку, гасить мотор, ставить на рипіт «Way Out» і голосно починає підспівувати. Раз, другий, третій… А чоло вперлося в кермо й очі заплющені… І сльози з очей…
Аж тут, на четвертому повторі, якимось краєм заплющених повіками очних білків я розумію, що біля машини щось рухається — ритмічно і монотонно, але й наполегливо. І я, не стишуючи музику, піднімаю голову і бачу ще напівзаклеєними від сліз екстазу очима похоронну процесію. Яка просто стала біля мене і стоїть. Не рухається. Навіть мрець — і той стоїть — не рухається. Далі боїться йти. Судомно намацую на сусідньому сидінні окуляри, одягаю і бачу, як літнього віку мужик, який іде в таких процесіях попереду, притримуючи лівою рукою хрест, пов’язаний білим рушником, правою рукою виконує ритмічні рухи кулаком у мій бік.
А Карен О їм усім і мені, і всьому світові, і мерцеві у труні співає, як оце зараз вам: «I’m way out. Way out. When you mean it on the inside you still can’t get to me!». І не питайте, чим закінчилася ця історія. Вона досі не скінчилась.
IV
[між трупоспаленням і трупопокладенням]
Про переїзд через західний кордон України за останні 15 років писали сотні разів в усіх жанрах і з усіма можливими стилістичними прийомами. Цей кордон мільйони разів перетинали українські ковбої-човники на пасажирських поїздах, ховаючи спирт у презервативах і приклеюючи пачки з сиґаретами «Сент Джордж» (хто курить, знає, яка це гидота) до своїх волохатих ніг липкою стрічкою, щоб потім, уже на польській території, віддирати їх із волоссям і верхнім шаром епідермісу. Я бачив, як вибухали спиртоносні кондоми, як кидали з поїзда величезні тюки з сиґаретами просто в темряву, і невидимі руки вже на польській території підхоплювали безцінний товар, щоб його не виявили непідкупні (деколи насправді непідкупні!) польські митники; я бачив сльози моїх співвітчизників, у яких забирали їхні кровні сиґарети, їхній кровний спирт, я бачив ґримаси задоволення на їхніх обличчях, коли вдавалося перетнути кордон без матеріальних втрат. Вони робили це заради власного виживання. В осілого українського люду, який віками сидів на своїй землі, переважно займаючися рільництвом, раптом прокинувся кочівний дух. Сотні тисяч, мільйони моїх земляків несподівано зірвалися з насиджених місць і заповнили собою країни Західної Європи, з року в рік множачись і перетворюючи своє заробітчанство на тиху окупацію. Ми вимушено окуповуємо Європу і створюємо їй своєю присутністю великі проблеми. Не здивуюся, якщо років за п’ятдесят українці Португалії як друга (а може, й перша!) за кількістю етнічна група почнуть вимагати запровадження другої державної мови. Сподіваюся, не російської.
Цей кордон тисячі разів перетинали українські письменники, яким 15 років тому без перешкод дозволили цю розкіш неконтрольованого пересування. Чи не вперше це сталося на початку 1990-х років, коли двоє українських поетів, Олександр Ірванець і Володимир Цибулько, вирушили в пошуках своєї Європи до Східної Польщі. На їхню честь не влаштовували бенкетів і не організовували літературних вечорів, їм було ледь по тридцять років, і вони хотіли їсти. Ні, в Україні тоді не було голоду (голод в Україні можна створити лише штучно — тут навіть земля калорійна), але й роботи також не було. Сашко і Володимир вийшли на люблінський базар із написаною на картонній табличці стандартною на ті часи польською фразою: «Szukam ргасę». І вони її постійно знаходили: прибирали англійські та французькі парки від осіннього листя, служили ґувернантами в багатих польських родинах (навчали польських дітлахів французької мови й гарних манер), носили рясу і святі дари за католицькими ксьондзами… Ні, це жарт. Насправді поети копали могили на цвинтарях, забезпечуючи наших заклятих друзів-поляків якісними — просторими і світлими — ямами. Минуло якихось 15 років, і наші герої стали тим, ким мали стати: Сашко Ірванець — одним із патронів Боннського театрального бієнале і стипендіатом почесного американського фонду, Володимир Цибулько — депутатом Верховної Ради України. Обидва не перестали бути поетами. Справжній поет в Україні — більше, ніж поет. Він — кочівник. Український поет — нетиповий українець, бо йому дуже важко всидіти на місці.