Ганна Улюра
* * *
Якщо чайки летять за траулером, то це тільки тому, що вони чекають, що сардини викинуть у море.
I
[дід тодось]
Дід Тодось не любив митись і ніколи не мився, бо йому, мовляв, не дозволяли цього робити лікарі. Він доводився мені двоюрідним дідом, тобто був братом мого діда з батькового боку. Хтось кликав його Тодосієм Назаровичем, хтось — Фєодосієм Лазарєвічєм, батько звертався до нього «дядя», а поза очі, як і всі мої родичі, використовував звичне й найбільш відповідне — «дід Тодось».
Дід Тодось приходив до нас у гості зазвичай раз на тиждень, приносячи у своїй безрозмірній кишені засмальцьовані карамельні цукерки. Їсти ми їх не наважувалися, бо виглядали вони, м’яко кажучи, підозріло. За зовнішнім виглядом обгортки рік вироблення цих ласощів було виявити неможливо, однак ми здогадувалися, що вік їх приблизно збігається у часі з днем народження мого старшого брата. Трафні цукерки деякий час тулилися один до одного на кухонному столі, а потім безжально викидалися маминою рукою до сміттєвого кошика.
Дід Тодось приходив пограти з моїм батьком у шахи. Шахістом він був відверто слабким. Аби якось потішити старого (мабуть, з поваги до його пристойного віку), тато здавав йому кілька партій. Старий неймовірно голосно реготав від радості. Коли ж його дух унеможливлював дальше перебування у квартирі, батько починав безжально трощити хитромудрі захисти нашого нечистоплотного Капабланки, чим наближав мить його благословенного відходу. За тиждень дід Тодось приходив знову, і знову нам усією родиною доводилося переживати хімічно-бактеріологічну атаку, висунувши на передні шахові позиції наші найкращі ґросмейстерські сили — батька, який доводився йому найближчим родичем.
Може, й не варто про нього згадувати, але він був справжнім діамантом мого дитинства, людиною, від якої завжди тхнуло немитим дідуганом та якоюсь підпільною історією. А може, не мився він тому, що боявся змити із себе історію? Можливо, кожний шар бруду був новим культурним шаром якоїсь невідомої археологічної культури і тому не підлягав очищенню, тобто знищенню. Він чудово складав собі ціну, бо усвідомлював свою унікальність. Підпільна людина Достоєвського, ніцшеанський Ubermensch, людина без властивостей — ось ким без перебільшення був мій дід Тодось.
Естетика його життя була не лише послідовно антирадянською, а й послідовно антисуспільною. І не тому, що він якось особливо пристрасно не любив людей. Такі людські емоції, як пристрасть, жага, кохання або ненависть, узагалі були йому невластиві. У тридцяті роки дід Тодось працював землеміром, але я не вірю, що ця людина в принципі колись могла працювати. Його жодним чином не зачепили сталінські чистки кінця тридцятих — міцний імунітет до всіляких проявів тоталітаризму забезпечували йому амебоподібний триб життя і філософія повного і беззастережного невтручання.
Ровесник XX сторіччя, дід Тодось, маючи сорок один рік і глибоко в дупі радянську владу, не пішов на фронт, симулювавши важку хворобу серця — він відмовився від евакуації, залишившись у своїй теплій хаті. Коли в місто прийшли німці, припускаю, він міг зустріти їх букетом троянд, вирощених у своєму садку. Ймовірно, свідки цього запопадливого вчинку і були, однак успішно пішли прахом, чи, точніше, спочатку димом, а потім прахом, у нацистських крематоріях. Вигадувати щось про цей період його життя — марна справа. Хоча можна й пофантазувати. Можливо, він був пасивним колабораціоністом і тихцем здавав у ґестапо комуністів та євреїв (хоча яка вже тут пасивність?); можливо, й далі служив землеміром або дрібним секретарем у поліції, тихенько провадячи своє господарство — розводив курей та свиней, вирощував петрушку й цибулю, робив терпке айвове вино, яким ласував самотніми сутінками довгих вечорів. Одне слово, плекав свій сад. У жоден його героїчний чин на зразок співпраці з комсомольцями-підпільниками, радянськими партизанами або бойовиками ОУН-УПА нізащо в житті не повірю. Хоч тоді, коли він мені про це розповідав, я вірив йому всією щирістю дитячого серця. Одне я знаю напевно й достеменно — він був справжнім, класичним українцем: сентиментальним, боягузливим, дріб’язковим та скупим, носив вишиванку і знав море українських пісень, прислів’їв та приказок, грав на скрипці й завжди розмовляв українською, бо інших мов не знав і знати не хотів. Мій батько, двадцятидволітній юнак у пошуках перспектив міського життя, певний час жив у старого, щодня наражаючись на його дивацтва.