Колись місцеве населення давньої України навчилося від сарматів по-новому ховати людей — загально-поширене раніше язичницьке трупоспалення змінилося трупопокладенням: небіжчиків клали на спину, а ноги розташовували паралельно або перехрещували, з орієнтацією на захід, рідше — на південь і схід. І відтоді цей сарматський (а згодом і християнський) звичай ховати людей у горизонтальній позиції і давнє язичницьке трупоспалення постійно змагаються. В Європі поступово міцнішає тенденція трупоспалення, бо елементарно бракує землі на кладовищах (особливо у великих містах), тоді як у селах переважає трупопокладення через достатню кількість цієї самої землі. Що аж ніяк не свідчить про те, що сільське населення Європи має сарматське походження, а міське — якесь інше, наприклад, язичницьке. Це було б повним невіглаством із мого боку — так стверджувати. Я мешкаю в Києві й мрію про одну долю моєї посмертної людської оболонки: бути спаленим. Тільки Київ як єдине по-справжньому європейське місто ґарантує мені здійснення цього бажання. Іноді мені здається, що задля того я тут і живу. Сармати ніколи не жили в містах і не будували їх.
Від якоїсь миті мене перестала дивувати Європа за Бугом, бо виявилося, що, наприклад, у Польщі я почуваюся набагато комфортніше, ніж удома, в Києві, і вже зовсім не відчуваю, що я за кордоном. Ба більше, я знаю польську провінцію та периферію набагато ліпше, ніж українську. Я був у Тчеві та Кошаліні, але не був у Дебальцевому і Ясинуватій, не був у Херсоні й Миколаєві, але був у Ґдині й на півострові Гель над Балтійським морем (колись це море чомусь називали Сарматським), я був у Катовіцах, Рибніку та Ґлівіцах, але ніколи не був у Донецьку та Луганську. Моє знання сарматської України, тобто тієї частини України, де є популярним пиво «Сармат», обмежується Харковом і Одесою. Але це певна натяжка: у Харкові випускають «Рогань», а в Одесі — «Чорномор», певна популярність зберігається і за миколаївським «Янтарем». І вже зовсім несамовитий факт: проживши в цій країні 31 рік, я досі не був в Українських Карпатах. Зате був у Карпатах Польських — у славній Криниці-Ґурській в околицях Нового Сонча. Колись Карпати чомусь називали Сарматськими горами. Їхати на Лівобережну Україну я не те що боюсь, але для мене це завжди було пов’язане зі справжніми морально-психологічними проблемами. Від певного часу я помітив, що мені цікавіше повертатися в Україну, ніж покидати її, хоча й досі моя особиста Україна до непристойного обмежена Києвом і кількома містами Галичини, Буковини й Поділля.
Раптом виявилося, що особисто для мене пошуки Європи поступово перетворилися на пошуки України та бажання по-новому її пізнати. Причиною цього стала одна, здавалося б, незначна подія. Можливо, люди з іншим порогом сприйняття її навіть не помітили б. Це було на початку вересня 2003 року погідного й сонячного суботнього дня. Я перетинав кордон на переході Гребенне — Рава-Руська в автомобілі одного (вже колишнього) польського дипломата. Мене ніколи не дивувала плавна зміна сакральної архітектури — з романської на візантійсько-слов’янську. Таке зіткнення та співіснування західно- і східнохристиянської традицій переслідувало мене від самого дитинства: я виріс у Кам’янці-Подільському — справжньому виплоді чиєїсь шляхетсько-сарматської фантазії, де католицькі костели завжди мирно вживалися з православними й вірменськими церквами та синагогами. Особливих антропологічних відмінностей між мешканцями Перемишля і Старого Самбора також ніколи особливо не спостерігалося. Отже, того вересневого дня ми стояли на кордоні лишень якихось п’ять хвилин (бо польські дипломатичні автомобілі на кордонах не затримуються, навіть попри те, що в них контрабандою перевозять українських поетів) і тріумфально в’їхали на територію Рава-Руського району Львівської області. Батьківщина, як завжди, зустріла похмурими обличчями, дорогою гіршої якості та… шалено густим туманом. Цікаво, що на польській території повітря було чисте і прозоре.