Вийшли Інґвар із Ґольмундом. Інґвар дав проса голубам, Ґольмунд — сіна коням. Ольга сиділа в сідлі і тупо дивилася вглиб лісу. Потім махнула рукою в північно-західному напрямку, і княжа дружина рушила в напрямку Пилиповичів і Бородянки.
Я повернувся до Варки і собак у кущі.
— Фух, — кажу. — Здається, пронесло.
— А що це було? — запитала Варка.
— Нічого нового, сонечко. Ольга поїхала палити Коростень.
[папа]
Від певного часу мене переслідують несподівані сни. Не знаю чому, але нічні сни якось дуже зрідка запам’ятовуються — або їх так багато, що вони зливаються в одну велику чорну пляму, або просто мозок уночі налаштований радше на відпочинок, ніж на активну роботу. Інша річ — денні сни. Благословенні завдяки своїй парадоксальності, сміливі у своїй яскравій фантазійності, а крім того, короткі й легко вміщуються в жанрі оповідання. А якщо не оповідання, то його фраґмента. Переважно це сни-візії. То мені насниться, що я братаюся з Віктором Ющенком і прошу його вибачити мені за все заподіяне особисто йому і Україні зло. Він плаче, я плачу, обоє розчулені. Або, наприклад, такий сон. Приїхав до нас із Відня Ж., а ми з К. вже мешкаємо не у хрущовці, а в гарно облаштованому приватному будинку, де встановлено систему сиґналізації. Отже, приїхав Ж., а я якраз повернувся з Алжиру (sic!), де перебував з якоюсь культурною місією, ну, Ж. мені й каже: «А знаєш, я привіз трави, давай розслабимось!». А я йому: «Покажеш мені ту свою траву?». Він витягає целофановий пакетик і каже: «Дивись!». Я зазираю всередину, а там замість трави — різнокольорові ґумові карамельки у формі ведмедиків з «Candyland». «Що за дурня?» — питаю я Ж. і беру одного ведмедика. А він мені каже: «Старий, у нас у Відні винайшли новий спосіб ховати наркотики від митників. Тепер ми не возимо просто траву, а синтезуємо її у ведмедиків. Оцей ведмедик, якого ти поклав собі під язик, відповідає десятьом грамам марихуани». А подекуди сни набувають мілітарного сенсу. Тобі треба стріляти, а іноді й умирати від отриманих ран. Наприклад, цілими днями снився мені сон, ще страшніший від отого з Ющенком. Сиджу я, значить, у шанці, тримаючи в руках автомат з оптичним прицілом. Я — молодий російський солдат. І раптом за якісь 200 метрів від мене починають з’являтися чеченки-шахідки. Всі в чорному і страшні. І лавою починають іти на мене. Я починаю натискати на курок, а вони не падають, і все йдуть і йдуть, і йдуть, і їх щоразу більше й більше. Я починаю панічно стріляти, а їм хоч би що. Ну, одне слово, я прокинувся від свого власного крику, коли вони вже мене накрили своєю чорною хмарою. Питання: хто підсунув мені холості набої?!
Три дні тому мені наснилося, що помер Римський Папа Іван Павло II. Здолав дідуся Альцгаймер, тож немовби й нема нічого дивного: помер, і хай земля йому буде пухом, добрий був чоловік, чимало різних корисних речей зробив, і стріляли в нього, і вибачив тому, хто в нього стріляв, і цілий світ об’їздив, і в Україну завітав. Але все це тільки підкладка, так би мовити, прелюдія. Мені в тому сні теж було жаль папу. Мені завжди здавалося, що в ньому живе маленький хлопчик — добрий, вразливий хлопчик родом з польських Вадовіц, хлопчик Кароль Войтила, якому поклали на плечі такий важкий і почесний тягар. Хлопчик, який перестав належати собі. Хлопчик, якого поляки любили найбільше в усій історії Польщі. Хлопчик, який вивчив усі можливі мови світу. Хлопчик, який міг раптом посеред служби Божої заспівати народну пісню. І за це його любили ще більше.
Кого поляки могли ще так гаряче і безоглядно любити у своїй історії? Адама Міцкевича? Ну, ні, його, певна річ, любили, але чи могли слова «Litwo, ojczyzno moja», хоч їх і вивчали в польських школах, перетворити цю людську любов на абсолютну? Юліуша Словацького? Ні, цей естет занадто випередив свій час. Може, Юзефа Пілсудського? Може, і любили, але, мабуть, більше шанували і боялися його. Вітольда Ґомбровича? Цього теж боялися і досі бояться — правдоруб сраний, а до того ж — педераст… Міколая Коперника? Так, культова торговельна марка, але підозріле походження трохи притлумлює безоглядну прихильність народу. Марію Склодовську-Кюрі? Спробуй пояснити простому селянинові її наукову велич. Фридерика Шопена? Білолиций геній паризьких салонів — також торговельна марка, найкраще для молочного шоколаду. Джозефа Конрада? Втікач, шукач пригод, сумнівний поляк, бо з Бердичева. Бонека? Млинарчика? Лято? Чому не перше місце 1982 року в Іспанії, чому програли той історичний півфінал? Чеслава Мілоша? Ще один литвин, хоч і поляк. Романа Поланського? Єврей, педофіл, естет і ще раз єврей. Тадеуша Костюшка? Нині люблять лише його серце в мармуровій оправі. Леха Валенсу? Колись любили, потім дуже розлюбили, і було за що, може, колись у майбутньому його справедливо оцінять…