Поляки — великий народ. Вони дали світові таку кількість геніїв, що жодні чехи, словаки й угорці разом узяті, не кажучи вже про українців, болгар і румунів, не можуть з ними в цій сфері конкурувати. Але тільки Іван Павло II є абсолютним генієм, польським монархом, Божим Провидінням і посередником між поляками та Богом (ні, мабуть, навпаки — між Богом і поляками) в одній особі. І яких би дурниць цей чоловік не наробив, його любитимуть так само гаряче. Навіть якщо він посипле голову попелом і піде пішки до Москви вибачатися за прозелітизм на канонічній території православної церкви. Навіть якщо скаже щось критичне на адресу американської чи британської політики на Близькому Сході. Навіть якщо спеціальною енциклікою дозволить аборти і рекламуватиме «Мегсіllоп» чи інші оральні контрацептиви на варшавських білбордах. Навіть якщо закриє радіо «Maryja» і накаже ксьондзові Ридзику зайнятися пропаґандою гігієни серед вірян. Ніщо не скомпрометує дідуся в польських очах. І навіть якщо поляк не викладає під час папського візиту портрет понтифіка, прапори Польщі й Ватикану та гортензії в горщиках, усе це розквітає в його душі. І навіть якщо цей поляк євангеліст або баптист — то все одно якоюсь часткою своєї польської душі він любить папу.
Я не поляк і не католик, але теж люблю папу. Хоч серед українців були й такі, що на нього плювали, проклинали, протестували проти його візиту Але я не належу до таких українців. Я люблю його завжди, коли бачу на екранах телевізорів під час Великодніх свят, коли читаю в інтернеті новини про стан його здоров’я чи про подорожі до людожерів у Конґо. Я люблю його за те, що він проїхав повз мене того спекотного дня київським проспектом Перемоги (чиєї? над ким? навіщо?) в районі станції метро «Святошин». Разом із К. ми вибралися тоді скупитися до супермаркету «Фуршет», і раптом з’їхалося стільки міліціянтів, що я подумав, що зараз нас заарештують, вивезуть за місто і розстріляють без суду й слідства. Однак не розстріляли, а великодушно дозволили нам постояти біля траси. Папа проїхав зі швидкістю 180 км/год, але я зумів побачити його згорблену фігурку на задньому сидінні автомобіля, його смішний ніс, його дитинний вираз обличчя. Ні, дитинного виразу обличчя я, певна річ, не побачив, бо що можна побачити на швидкості 180 км/год? Я молився за київські дороги і ступінь майстерності папського водія. Я бажав йому дожити до 150 років. «Добре, — подумав я, — вмирай собі, коли доживеш до 150 років. Але не тепер. Не тепер. Тоді ми помремо разом — Ти і я. Мені тоді буде 96 років. Боже, скільки корисних речей ми зуміємо зробити разом!» Це було тимчасове кількахвилинне піднесення, але дуже потужне. Я відчув себе трохи більшим, ніж я є насправді. Я забув, навіщо сюди прийшов. А прийшов я сюди по продукти. Треба було купити дикий рис, червоне вино, прокладки для К., півкіло сиру «Радамер» (польського, до речі). І ці закупи були освячені його присутністю. Ми були один від одного на відстані якихось восьми метрів — я спеціально полічив — 0,2 секунди. Але цього вистачило, щоб відчути себе ближчим до нього і до Бога. Наче й не було тих спітнілих українських демонів з раціями в синіх мундирах. Ми покрутилися ще з п’ять хвилин, почекали, може, ще якийсь папа проїде, і пішли додому. Весь вечір ми усміхались одне одному, слухали ранню Ніну Гаґен і курили траву. Я бачив колись одну смішну аплікацію на футболці мого знайомого Г. На ній Іван-Павло, наш папа, смачно затягувався косяком, а внизу був напис: «І love Pope, ‘cause Pope smokes the dope». І я тоді подумав, що він би нічого не мав проти нашого косяка. А може, і сам би зробив кілька хапок. А може, я б йому навіть паровоза задув. І тоді всій нашій трійці було б весело.
Я й справді не знаю, що зроблю, коли його не стане. Хто тоді їздитиме його папамобілем? Можливо, якийсь інший папа. Вже не поляк, а якийсь нудний італієць чи іспанець. А може, цей папамобіль передадуть до музею, а наступний папа буде статечним і поважним. І дуже важко собі уявити, щоб наступний папа був поляком. Уявити собі в цій ролі примаса Польщі Юзефа Ґлемпа якось дуже важко. А інших варіантів я просто не бачу. Вже швидше поляк стане наступним Далай-ламою, ніж папою. Таке щастя трапляється раз на два тисячоліття. І я дуже вдячний долі, що це збіглося з моїм життям, що в моїй крові є 33 % польської крові, і я можу сказати, що суто теоретично ми можемо бути спорідненими. А якщо повірити в те, що якась його бабуся була українкою, то ця близькість стає ще ймовірнішою. І коли мене запитають перед Остаточним судом — не знаю, хто буде моїм адвокатом і прокурором, — кого я хотів би побачити, поки мене не повели під Суд, я відповім: «Дозвольте мені принаймні постояти біля Нього. Дозвольте перекинутися бодай одним слівцем». Але все це станеться тільки тоді, коли першим до фінішу прийде Він, а не я. Ще невідомо, як усе складеться. Але Небо, я сподіваюся, ми матимемо спільне.