По війні, коли знову запанувало мирне радянське життя, дід Тодось якимось дивом отримав потрібний ступінь інвалідності й невеличку пенсію, що й дозволило йому тихо існувати. Саме існування було першою та останньою метою його життя. Екзистенція у його випадку затьмарювала сутність, і не лише її. Чисте існування, нічим не обтяжене й абсолютне існування людини без почуттів та цінностей, мети і мрії. Хоча ні, старий таки мав одну-єдину на все життя заповітну мрію — дожити до ста років, тобто до 2000 року. Гадаю, цій мрії він до решти присвятив усе своє життя, послідовно втілюючи її ще одним прожитим роком. Не знаю, можливо, саме воля до існування й була сутністю цього чоловіка. Однак, маніакально прагнучи існувати, цей похмурий життєлюб неминуче скочувався у смерть, хоча остання й не дуже поспішала за ним.
Мені з моїм старшим братом нічого не лишалося, як робити ставки на діда Тодося. Тобто помре він нарешті цього року чи й далі коптитиме й без того сірі небеса. Не пам’ятаю, хто зірвав банк того трагічного 1986 року, але одного дня лікарі констатували смерть нашого дивовижного родича, який мав чудове здоров’я, хоча й постійно на нього скаржився. Тоді, у дитинстві, мені здавалося, що він народився дідом і ніколи не був молодим. Молодість старому не тільки не пасувала, а й була чимось трагічно ворожим. Навіть чорно-білі групові світлини кінця двадцятих років, де у дружньому колі членів землемірної артілі губився лик цього начебто діда Тодося, не переконували в можливості його молодості. Отож нагла смерть забрала нашого непересічного родича, за яким, проте, так ніхто і не заплакав.
Іноді, у приступах гострого бажання бодай якось його виправдати, мені думається, що його життя було своєрідною формою духовного дисидентства, антирадянщиною в її найрафінованішому вигляді — послідовної буддистської непричетності. А часом нестримна фантазія мені підказує, що це така сучасна форма християнської святості, яка, проте, заперечує існування засадничих моральних принципів і, що головне, любові. Такий собі героїчний чин людини, викинутої в цей світ без спеціального запрошення, людини випадкової, людини, яка возвела сірість у головний принцип існування і ніколи не зраджувала їй. Людини, яка мужньо відбувала життя.
У домовині дід Тодось виглядав напрочуд жваво і бадьоро. Лежав як правдивий українець, у вишиваній сорочці і з рівно розгладженим од зморщок обличчям. Жовті мідні монети номіналом у п’ять копійок СРСР затуляли його напіввідтулені очі від світу. Ховали його троє людей, не беручи до уваги чотирьох носильників труни з тілом покійного, — мої батьки та любляча дружина небіжчика. Вінки, за браком співчутливих рук, довелося залишити вдома. Такий був вінець Тодосевого життя. Мрія старого прожити сто років не справдилася. Він програв і програв гідно, бо із вдячністю прийняв усе, що отримав після смерті. На цвинтарі в головах поклали стандартну сіру тумбу з мідною табличкою, на якій чиясь безграмотна рука вивела: «Тодосій Лазаревич Боднар». Тимчасова тумба стала для старого вічним пам’ятником.
Його філософія життя (чи радше її цілковита відсутність) відбилась і в ставленні до жінок. П’ять разів дід Тодось одружувався і поховав чотирьох із п’яти своїх дружин, так і не надбавши дітей. Таємницю подібного вмілого сперміциду (чи імпотенції) він так і забрав із собою в могилу. Мабуть, його хронічна бездітність була продиктована великим небажанням ділитися своїм існуванням ще з кимось. Адже діти могли значно послабити його життєспроможність і вкоротити життя, сплутавши, отже, старому плани.
Пережити його пощастило лише п’ятій, останній дружині, тій, що перевершила його за багатьма показниками антропологічної сірості й найтемнішими людськими характеристиками. Підозрюю, саме вона передчасно загнала його в сиру могилу. Не знаю, підсипала вона йому в борщ арсену чи задушила вві сні подушкою, але роль подільської леді Макбет їй пасувала якнайкраще. Після діда Тодося залишилося майно, сірий приземкуватий будиночок та невеличкий садок. Усе це, а також кілька книжок і скрипка, дісталося згорбленій старушенції, запліснявіло-тухлій Валентині.