А тут, знаєте, завелася кілька тижнів тому така дивна миша… Просто якась царівна чи княжна мишача. Собаки лежать на кухні, а вона мало не ходить по них. Взагалі ніяк не реаґують собаки. Я б навіть сказав, навіть очі відвертають.
Виходиш на кухню, відкриваєш смітник, а вона стоїть і дивиться тобі просто в очі. Точніше, спочатку на ноги, а потім голівку піднімає і дивиться, ніби каже: «Ого, прийшов. Ти хто? Я тут живу, мислю, значить, існую. А ти хто?». І, не діждавши моєї відповіді, розвертається і йде. Не тікає, а відходить — повагом, шляхетно якось так, елеґантно. Ну, бо що їй моя відповідь? Сірий шум.
І така цікава зовні! Кучерява! На спині кучері в миші! Коричнева вся якась, із золотим відливом. Кажу ж — княжна чи цариця. Бракувало лише корони. Певна річ, що про жодне вбивство або лови не йшлося. Хоч я, зізнаюся, заради інтересу одного разу спробував її впіймати вантузом. Знаєте, що таке вантуз? Неважливо. Вона вислизнула, всім видом показуючи, що я реально їй набридаю. В мене виникла підозра. Може, це якась надмиша. Буває надлюдина, як у Ніцше. Чому не може бути надмиші? І тут я почав колупатися всередині себе в Ніцше і його концепції надлюдини. І чогось згадав його цитату про те, що «людина — це хвора мавпа» чи якось так. І тут мене осінило: ця миша — не досить того, що «над», вона може бути й хвора.
Ну, і ми, щиро кажучи, зійшлися на тому, що нічого лихого їй не зробимо. І навіть якщо вона нам зловиться, то на мороз її не викинемо, а знову випустимо гуляти, мислити, значить, існувати… Але сьогодні киця Соня розставила всі акценти. Вранці ми чули в кімнаті внизу страшенний тупіт, який не переплутаєш ні з чим. Це могло бути або пограбування, або полювання Соні. Вона її впіймала і задушила. Софія знайшла її труп і викинула. Який сенс було його відпускати? Знову гуляти, мислити, значить, існувати? Я питаю Софію:
— Вона? Коричнева? Кучерява?
— Вона, — каже Софія і скрушно зітхає. — Хвора княжна.
— Втомлена життям цариця… — кажу я.
— Ех, жаль її. Але Соня розставила всі акценти. Так?
— Так, — погоджується Софія.
І, знаєте, сумно стало. Я ж із мишами різне робив. І топив, і антигуманними пастками вбивав, і до лісу виносив… А тут таке. І подумалось мені, що вона хоч уже й мертва, а незаслужено якось без імені зосталась. І назвав я її. Подумки, щоправда. Назвав. Софією. Сонею. Софія Премудрість Мишача. Хай спочиває в мирі. Хай і далі собі мислить, хоч уже й не існує. А третя Софія в домі — небагато. Оно дехто взагалі без мудрості живе. І нічого. Нічого, значить, існує.
[роки окупації]
Останніми місяцями моєю настільною книжкою були щоденникові записи Ернста Юнґера про повоєнну окупацію Німеччини 1945—1948 років, яка так невибагливо й називається — «Роки окупації».
Якщо спробувати застосувати до самого себе якусь із саморобних версій психоаналізу, моє захоплення книгою Юнґера можна списати на досить поширену в сучасній Україні думку про «внутрішню окупацію». Мовляв, саме там я знаходжу якісь потрібні слова, схожі враження і навіть відповіді на злободенні питання. Контекст його окупації, звісно, вельми відрізняється від моєї нинішньої окупації, або того стану, який я і сотні тисяч людей навколо мене так собі уявляють. Десь приблизно так само, як і я відрізняюся від Ернста Юнґера. Він — останній із титанів, який намагався якось втримати вкупі цілісність цього світу, в усьому знайти як не божественні, то містичні причини та в усіх проявах свого життя й художнього мислення більшою мірою був схожий на античних титанів, ніж на сучасників сторіччя. Я — один із багатьох, хто народився вже після всіх розривів, криз і катастроф, які пережив і переосмислив Юнґер.
Наші з ним контексти ґрунтуються на різних інтелектуальних, культурних і політичних сподіваннях. Він — людина максимально цілісна, дисциплінована в діях і думках. Я — розхристаний в думках і часто непослідовний у словах та діях. Він — правий містик і консерватор. Я — дивний виплід страшенної мозаїки уявлень, ідеологій і переконань, які дуже часто не ґрунтуються на чомусь посутньому і серйозному, вражений усіма можливими вірусами галасливого англосаксонського світу, до якого з великою підозрою ставився Юнґер. Він — людина військова, яка застала в якихось зникомих проявах давній мілітарний етос, пройшовши солдатом і офіцером дві світові війни. Я — геть далекий від військової романтики і можу лише на віру взяти його слова про шляхетність старих солдатів і романтику брязкання зброї. Він — людина традиції і природи, мабуть, останній справжній натурфілософ у літературі. Я — людина, до жодної традиції не прив’язана, натуральне перекотиполе, яке нібито й живе на одному місці — так само, як і Юнґер, на лоні природи, — але природи цієї не відчуває і не знає. Він знає кожну стебелинку й переживає кожен порух вітру. Я ж не знаю й половини назв тих убогих трав і рослин, які ростуть у мене під ногами в сосновому лісі. За його спиною по-справжньому повнокровні культурні епохи і священні монстри — Лютер, Бах, романтизм, Ґете, Ніцше. За моєю — культура колонізованого сторіччями народу з кількома незначними яскравими спалахами — Сковорода, Гоголь, Шевченко. Він живе серед селян, які уважно й діловито обробляють землю і стежать за кожним повівом вітру. Я — серед пенсіонерів-дачників, які залишають мене у глибоких снігах на цілу зиму на самоті. Він садить рослини, доглядає за їхнім сходженням і споглядає в них кожну зміну. Я взагалі ще нічого толком не посадив. Усе, на що мене вистачає — це обрізати зайві гілки на сливі та зрубати всохле дерево. Хоч і вмію, ніде правди діти, відрізнити сосну від берези. Та навіть окупації в нас різні. В нього — зовнішня, «заслужена» і логічна. В мене — внутрішня, нелогічна, хоч і не менш «заслужена». Його окупація тривала три роки. Моя, здається, не минеться ніколи.