Мені з моєї сьогоднішньої білої безвісті, як сказав би, мабуть, Юнґер про наші сніги, дуже приємно знати, що я завжди маю на кого спертись у цій вічній окупації, маю куди сховатись, маю від кого набратись упевненості та спокою — і вижити. Юнґера вистачить на все життя.
[інший — майже свій]
Щороку в ці дні у стінах починають шолопати миші. Їх ніколи не чекаєш, але знаєш, що вони завжди існують як потенційна можливість. Як сусіди. Їх легше сприймати, коли ставишся до них, як до сусідів. Зрештою, ми сусідів не вибираємо. Так само, як і сусіди не вибирають нас. Миша — ідеальний сусід. Я знаю їх поіменно. Знав. Та, Що За Шафою Живе. Та, Що Сухарі В Духовці Гризе. Софія Премудрість Мишача. Та, Яку Пармезан Двічі Зловив, Але Не Зміг Задушити. Та, Що За Холодильником Ховається. І безліч, просто безліч інших. Миші — це моя внутрішня еволюція від огиди до терпимості. Це жорстокість, яка обернулася спочатку спокоєм, а потім добротою. Боротьба з мишами — окрема сторінка, за яку мені тепер реально соромно. І це не абстрактний мишизм — реально соромно за кожен конкретний випадок. Я внутрішньо готовий до Мишачого Пекла, куди потрапляєш, а там — усі миші. Або до Мишачої Гааґи, де суворі Миші-Судді навічно тобі присуджують вирок — гризти сухарик у духовці, наприклад, або шолопати за стіною. Я готовий. Це не найгірше, що може чекати людину після життя. Миші, миші… Я бував самотнім. Без людей. А вони завжди були зі мною. Присутність теплого тіла за шматком гіпсокартону надщерблювала мою самотність. Тоді вона робилася неповною, неостаточною. Я, звісно, ніколи не опускався до того, щоб розмовляти з мишами. Але я завжди про них думав. Це був особливий різновид Іншого поруч. Іншого — не чужого. Іншого — майже свого. Майже — це слово-прірва для того, щоб показати різницю між різними біологічними видами теплокровних ссавців — людиною і гризуном. Хоча, з другого боку, та прірва, яка існує між мною та іншими людьми, іноді здається мені значно глибшою. Я колись писав про рідких мишей. Коли грядуть великі морози, їхня застійна активність так посилюється, що звук нагадує джерґотіння тихого гірського потічка. І от сьогодні вже 20 жовтня, а їх нема. Ними не пахне, їх не чути, їх нема. Я не знаю, що думати, і не знаю, що робити. І що взагалі тут зробиш. І що в таких випадках у принципі можна зробити. Тут можна тільки чекати, очікувати, прислухатись. Я вперше в житті чекаю мишей. Я порозкидав по стільниці яблука. Я позалишав сухарі. Я викинув мишоловки. Я чекаю. А їх нема.
[приїхав]
Це була зима 1995 року. А точніше — січень. Морозяний, сніжний, скрипучий і сонячний день. Мені 21-й рік. Я — студент Могилянки, і в мене нема грошей. І в батьків нема грошей. Є мізерна стипендія. Я мешкаю в гуртожитку на Куренівці з такими, як сам. Але в інших усе трохи веселіше — так мені здається тепер. Ну, тобто в мене нема що їсти фактично. Я купую кефір і хліб. На більше не вистачає. За 200 кілометрів від Києва живе моя бабуся — батькова мама. І я їжджу до неї по їжу: картопля, цибуля, сало, якась консервація, домашня сметана, молоко. Десь раз на два тижні я сідаю в електричку і їду до баби Стасі.
Вона дуже своєрідна людина була, моя баба Стася. Дуже. Людей зі складнішою внутрішньою організацією я в житті не зустрічав. І з життям важчим — теж. І от бабуся. В неї господарство. Вона мене рятує. Реально рятує. І не просто рятує, а підтримує. Від неї мало хто мав таку підтримку, а я сподобився. Вона бачить у мені потенціал.
Вона — людина без освіти, дочка ворога народу, репресованого 1937 року, молода колгоспниця, яка гарувала десятиліттями по дві зміни на фермі — підтримує мене у ці перші місяці — їжею і грішми. У найвідповідальніші місяці, коли я був дуже близький до того, щоб кинути все і повернутися додому.
І от раз на два тижні, коли мої колеґи відпочивають або ходять у бібліотеку, я сідаю в електричку і п’ять годин волочусь до станції Рачки. У мене великий зелений військовий рюкзак. Я їду, бо мені треба протриматись. Баба просила привезти їй назад слоїки — півлітрові, літрові, дволітрові. І я везу.
І от січень 1995 року. Морозяний, сонячний день. У мене рюкзак, по вінця забитий слоїками. Електричка наближається до Рачок. Я виходжу в тамбур, обережно завдаю собі рюкзак на плечі. Електричка зупиняється. «Платформа Рачки. Обережно, двері відчиняються», — оголошує машиніст. Двері відчиняються. І я виходжу з останнього вагона електрички в сонячний день. Рюкзак тягне назад. Я хирлявий і ослаблений. Я відучора нічого не їв. Сонце лупить в очі. Це платформа Рачки, але останній вагон зупинився там, де платформи нема. Перша сходинка. За спиною чую: «Обережно, двері зачиняються». Я тримаюся за поруччя. Рука зіслизає з поруччя. Друга сходинка. Я послизаюсь. Рюкзак тягне назад. Поїзд рушає. Я кілька разів обертаюся в повітрі, мені паморочиться в очах — чорне, червоне, біле, — і з усієї сили падаю спиною на втрамбований сніг. Я чую шум битого скла. Я лежу горілиць, засліплений сонцем. Як жук. Як бедрик якийсь. Я розбив усе, що віз. У мене болить спина. Я не можу встати. Я лежу один під сонцем. Я приїхав.