Якось батьки не поїхали на дачу: був дощ і до того ж тато захотів подивитися футбол. Київські «динамівці» грали вдома зі своїми московськими одноклубниками. Був черговий тур футбольної ліґи Радянського Союзу. В перерві матчу я зрозумів, чого саме в цю мить мені хочеться найбільше. Я вже звик до цього й не міг стримувати своїх бажань.
Отже, просто серед білого дня я зачинився у своїй кімнаті на ключ і почав. Зрозуміло, що час вибрав дуже невдало, але що могло тоді стримати підліткове лібідо? Вже наближаючись до кульмінації, я почув за дверима перелякано-зацікавлений батьків голос. Він казав мамі: «Що Андрій там робить?». Мама бігала по квартирі стривожена, наче полярна лисиця. В її голосі вчувалися нотки страху.
Раптом батькова цікавість перемогла залишки його вродженої тактовності. Він постукав і голосно наказав:
— Андрію, відчини двері!
Я зірвався з дивана й переляканий, червоний від напруження абияк натягнув спортивні штани й відчинив двері. На порозі стояв тато й так само перелякано дивився на мене.
— Що з тобою? — запитав він, наче побачив перед собою людину без голови. — Що з тобою? — повторив, помахавши в мене перед обличчям рукою. Згадав, мабуть, про згасання слуху і послаблення зору.
— Мені погано, — нічого мудрішого не міг вигадати я.
— Що з тобою, Андрію? — стурбованість синовим здоров’ям поступилась переляку.
— У мене голова болить… І серце… — брехав я. Не міг же йому в очі сказати: «Тату, я мастурбував, а ти мені перервав процес».
— Може, вип’єш якусь таблетку? — він так і сказав: «таблетку». — Чому ти такий червоний?
Мені довелось вдатися до спортивних пояснень — я також уболівав:
— Я дуже переживаю за наших, — після першого тайму наші, на моє велике щастя, поступались москвичам 0:1, що з огляду на домашній матч було тривожним симптомом. — Може, того в мене голова заболіла? І серце…
— Ну, полежи трохи, — сказав тато і зачинив двері.
Я послухався — зачинив двері й ліг на диван. На другий тайм я вже не вийшов. Той матч так і закінчився — 0:1 на користь московських «динамівців». Це був чемпіонат вищої ліґи СРСР 1987-го. Того року гра киян пішла на спад: після тріумфального попереднього сезону, коли нашим удалося виграти чемпіонат країни, Кубок кубків Європи і показати видатну гру на Кубку світу в Мексиці (із 22-х гравців лише кілька не належало до команди великого Лобановського). «Динамо» посіло тоді ганебне, як на великий клуб, шосте місце, а чемпіоном СРСР став московський «Спартак» — головний суперник киян. Досі переконаний: наші програли тоді саме тому, що я не вийшов на другий тайм. Батько зіграв роль кайфоломника й остаточно цим розладнав гру нашої улюбленої команди: він вчинив не по-спортивному.
Того ж року до армії пішов мій старший брат Павло, який, власне, і навчив мене, як це робиться. Коли він проводив зі мною перші теоретичні заняття, мені було 11 років, а йому 15. Із нього вже кілька років витікала світло-сіра рідина запаху стиглого розрізаного каштана. Так він мені пояснював. Цілий рік минув у тренуваннях, але з мене нічого так і не витікало. Через рік мій живіт уперше залила світло-сіра рідина запаху стиглого розрізаного каштана. Було страшно й холодно, але без цього жити я вже не міг.
22 грудня 1987 року Павлові виповнилося 18. Наступного ж дня він пішов до військкомату й попросився, так і хочеться сказати, на фронт. Хоч міг зустріти Новий рік із нами і спокійно добути вдома до весняного призову. З весни 1988-го вже обіцяли не забирати в Афганістан. Ще за два дні він сам прийшов за повісткою, а вже 27 грудня нас покинув. Була сьома година світло-сірого вологого ранку. Надворі 0–1? Павло був у тілогрійці, яку потім, коли видадуть військовий мундир, не шкода було б викинути, і розтоптаних зимових черевиках. Замість них, як я думав, йому видадуть кирзаки, зняті з якогось убитого солдата. Ми проводжали його всією родиною. Мені більше не хотілося жити. Так закінчилося моє дитинство. В Афганістан Павла не забрали. Він служив у білоруському селі Мишанці Мозирського району Гомельської області. Це був його перший Новий рік без родинної ялинки. І водночас він мав море ялинок і сосен у густих поліських лісах.
До того, як батьки прочитали книжку Ігоря Кона, залишалося півтора року. Але мене вже не турбувало їхнє ставлення до підліткового онанізму. Батьки знали, що я мастурбую і їм було важко жити з цим знанням. У мені вже почав формуватися затятий і переконаний онаніст. Онанізм був першою стадією мого гострого індивідуалізму. Хоча згодом виявилося, що в цьому віці ним починають займатися всі без винятку підлітки. Онанізм — це одна з перших форм особистої свободи, коли задоволення належить тільки тобі й виходить із тебе самого. Павло подарував мені це знання, зоставивши мене наодинці з ним.