Дивна річ, коли взимку комарі гріються беззахисні й сонні на теплих вологих стінах, рука на них не піднімається. Але як тільки приходить тепло, нищимо ми їх без жалю, навіть з якоюсь насолодою. Десь так само, як вбиваємо в собі пам’ять про минуле. Вони забувають зло, знову прилітають і п’ють нашу кров. Прощають. Наче нічого й не сталось. Нас не буде, а вони прилітатимуть. Такі самі — гостроносі, діловиті, крихітні свідки нашого існування.
Я б хотів навчитись їх не вбивати. Десь під стелею вже літає ще один комар. І його доля може скластися зовсім по-іншому.
[камо грядеши]
«Домофон убив консьєржку» — це не повідомлення кримінальної хроніки, а еволюційний поступ. Десь так само «фотографія вбила живопис», а «інтернет убив телебачення». А консьєржка була, і де-не-де досі залишається, нашим чи не єдиним провідником у світ людської комунікації. Аутичні, занурені у свої думки, заглиблені у глибини своєї самості й самотності, ми заходимо в під’їзди, стикаючись з реальністю категорії «вы-к-кому-мущина», «вам-в-какую-квартиру-молодой-человек». Консьєржка — незамовлена послуга, паразит на тілі комунікаційного простору — завжди вимагає виправдання твого існування тут і тепер. Ти рухаєшся кудись і повинен виправдати свій рух перед невідомою старшою жінкою, яку не цікавить твій внутрішній світ, політичні переконання та сексуальна орієнтація. Її цікавить твій рух, твоє дао. «Камо грядеши? — запитує вона. — В які своясі йдеш? Чи тебе там чекають? Ти там нужен взагалі? Кому ти потрібен вопше?» І ось у цю мить, якщо замислитись, виникає додана, сказати б, вартість від цієї вимушеної комунікації. Звичайна старша пані раптом ставить перед тобою просте запитання, суть якого зводиться до того, що sapienti sat, що людина, уважна до світу і себе, до світу-в-собі і себе-у-світі, обов’язково зупиниться і подумає, йти чи не йти. Навіть якщо чекають. Навіть якщо запрошували, накрили стіл, прибрали квартиру і чекають. Консьєржка — це лагідний пенсіонерський гоп-стоп нашого дао, нашого шляху до смерті, який кожен має пройти свідомо, сам, а не як член стада або стадо членів. Тому коли покидаєш під’їзд, окрім «до побачення», треба подякувати цій жінці. Подякувати за те, що зупинила, вирвала, змусила замислитись. Подякувати, бо завтра буде пізно. Завтра її вб’є домофон. І не питайте по кому дзвонить домофон, він дзвонить по консьєржках, безкровно вбитих нашою реальністю для нашої зручності. Щоб ми й далі, не покидаючи своїх думок, йшли своїм шляхом, виконували своє неусвідомлене дао. І ніхто вже більше в цілому світі не наважиться нас зупинити і спитати: «Вы к кому, мущина?». А ми ніколи самі собі не відповімо — чесно й одверто: «Я в лапи смерті, бабушко, де воскресіння і вічне життя».
[немовби каже нам ліричний герой]
Пам’ятаєте пісню-вірш Дмитра Павличка «Два кольори» на музику Олеся Білаша?
Дурне запитання. Звісно ж, пам’ятаєте. Так-от, вчора перед сном мені відкрився її справжній сенс, який відкриває очі. На що? Та практично на все, що нас, паралітиків на роздорожжу, сьогодні цікавить.
Отже, короткий сеанс герменевтики.
Уже в першому рядку поет недвозначно натякає читачам: «Малим збирався навесні піти у світ…». Ключові слова-дії тут «збирався піти». Тобто вже на самому початку вірша криється непевність у незнаних шляхах «малого». «Малі», як правило, не ходять у незнані світи, а здебільшого сидять вдома. Бо незрілі ще. Недарма тут, у першій строфі, поет не виражає жодної доконаної дії зі свого боку. Те, що мама вишила йому сорочку, аж ніяк не свідчить про те, що «малий» таки пішов «у світ незнаними шляхами».
Одне слово, очевидним є те, що малий збирався піти у світ, йому мати вишила сорочку, і він нікуди не пішов — залишився вдома. Іноді, на великі свята, наприклад, Різдво, Великдень або Покрову, одягаючи вишиту сорочку. А може, просто довго дивився на неї, як ми в дитинстві дивилися перед сном на перські килими. Другий куплет мав би прояснити справу і, на думку багатьох, прояснює. Однак я вважаю, що справа тут набагато складніша.