Радій Радутний
І жили вони довго…
— Були колись такі люди — сильні й могутні. Майже до наших часів дожили, зовсім недавно скінчилися. Ще мій дід, бувало, піднімав воза, якщо коняці тяжко було, а прадід, кажуть, міг з гармати пальнути, як із рушниці. Брав одразу дві попід пахви, й киває джурі — підпалюй, мовляв! Той і радий старатися. Бубух! — з лівої, прадід хитнеться, на місці крутнеться, та й киває знову — підпалюй! Бубух — з правої! Й десяток турків за кожним пострілом! Оце був чоловік, а зараз таких вже нема…
Дідусь і справді був "не такий". Старенький, немічний, ходив з палицею, та ще й зупиняючись через кожен десяток кроків. Але хлопчик бачив колись, як дід зустрів на сінокосі гадюку. Чи то налякана, а чи зроду скажена, вона не тікала, а скрутилася у тарілку, готуючись до стрибка. Не до діда — бо він стояв трохи далі, а саме до нього. Два кроки попереду. Й один — до гадюки. Одна мить, один порух чорно-сірого тіла. Одне коротке шипіння.
Але свиснула палиця, й шипіння згасло, наче свічку задули. Гадюка лежала на колючій стерні, наче ганчірка. Зовсім не страшна — хоч у руки бери, якби не було трохи гидко.
А дідусь взяв за руку й повів онука далі. Дуже повільно, зупиняючись через кожен десяток кроків й відсапуючись. Вже за хвилину така хода онукові набридла, й він знову гасав поміж довгими валками, ловив під ними полівок й ловив коників.
А ще було страшенно цікаво забігти аж на самий вершечок сінокісного пагорба, та ще з двома-трьома хлопцями побігти з нього наввипередки. Втім, який там "побігти"! Біглося кроків десять, ну, може двадцять, а потім небо теж згадувало дитинство й починало гратися із землею в квача. Все навколо крутилося й досить боляче калатало по ребрах, а насамкінець пагорб мав невеличкий горбок — достоту як ніс у Вєрки-кацапки, й взимку той горбок підкидав санчата на висоту зросту дорослого дядька. Влітку, звісно, не так високо, але ж і приземлятися требу було на власні сідниці, а воно, знаєте, боляче!
Втім, бувало, що по тих самих місцях гуляла й лозина — і за гору, де можна стернею очі виколоти, і за гусей, що у шкоду залізли, і за молодшу сестричку, що мало з печі не впала, і ще багато за що. Тож хіба звикати їм, тим сідницям! Батькові, мабуть, теж діставалося, коли він малим був й теж з цієї гори котився, й теж, мабуть, гусей в шкоду пускав. А з тіткою Одаркою вони й досі сміються, як щось згадують. Хоча яка з них молодша сестричка, вона ж он яка велика й товста!
— …то це прадід, а його прадід, кажуть, був великий чаклун та характерник. Подивиться, бувало, ворогу в очі — і той сам собі шаблю в черево зажене. Або махне рукою, й усе — не бачить його супротивник. Махає собі ятаганом, а він стоїть та регоче, те ще й підказує — осьдечки я, лівіше трохи візьми!
Хлопчик слухав й уявляв себе то прадідом-силачем, то прапрапрадідом-характерником. От би йому так! Як піймає його сусідський Петро, буде знову щиглів давати, а ти йому рраз! — і кулацюгою межи очі, щоб аж чоло тріснуло! Або подивишся — а він і штани з переляку загубить! Ото дівчата сміятимуться!
— …а ще раніше й чаклуни страшніші були. З чортами зналися, з дикою звіриною. Самі могли на вовків перекидатися й пити ночами вражу кров. Бувало, увіткне в землю ножа. перестрибне його, у повітрі догори дригом перевернеться, геп на землю — вже вовк! Та не простий, а здоровенний, із залізною шерстю. Ані спис його не бере, ані шабля, а про стрілу то й казати нема чого. От лишень куль боялися, й мабуть, кулями їх і вибили.
Про вовкулаків малий вже кілька разів чув. То від мами — але в неї то була лайка на сусідських хлопчаків, що навесні обнесли черешню, то від бабусі — але то був прокльон якийсь. Щоб тебе вовкулаки взяли! — сказала вона на якусь тітку, й та аж здригнулася. А, здавалося б, що тут страшного — ну, взяли вовкулаки, на руки взяли та потримали, а потім відпустили. Подумаєш! Він би ще вихвалявся потім, якби з ним таке трапилось!
— А ще раніше вміли люди говорити з мерцями й навіть долати смерть. Бувало, призначав козак герць, і приходила смерть, і билися вони три дні та три ночі, аж поки не перемагав хтось. Якщо смерть — то ішов козак за нею до пекла, а якщо навпаки — то йшла смерть від нього на тридцять три роки, й так до наступного разу…
— Діду, діду, — того разу не витримав онук. — А як це — говорити із мертвими? Це так, як ти з бабусею говорив, коли вона вмерла? Але ж вона не відповідала, вона ж просто лежала собі, аж поки не закопали?
Дитинство жорстоке — й лише через кілька років онук зрозумів, що завдав тоді дідусеві сильного болю, й не тим, що смикав за руку. Зрозумів, чому в нього сльозинка скотилась з очей, й чому він так довго мовчав. А от що сказав далі — того разу так і не зрозумів до кінця, й чесно кажучи — досі не все було ясно.