— А може, ви не наважувалися на рiшучий крок ще й тому, що Антон Iванович був людиною хоч i сердечною, але iмпульсивною? — спитав полковник.
— Так, дуже сердечний, — кивнула Барвiнок. — Але до чого тут "iмпульсивний"?
— Опора немiцна. Не однолюб за складом характеру.
Нiна Василiвна уже не терзала свiй нiс i розмовляла з Ковалем, здавалося, зовсiм спокiйно, але у вiдповiдь на це зауваження глянула обурено.
— Цiлком природно, — вiв далi полковник, — якщо ви боялися зруйнувати одне i не збудувати iнше. Не були певнi, чи складеться нова сiм'я, як зживуться у нiй новий чоловiк i ваш син… А ви ж, як i кожна жiнка, насамперед — мати…
При цих словах друкарка запротестувала:
— Не треба бiльше говорити про нашi почуття i взаємини з Антоном Iвановичем, менi це тяжко.
— Що ж, — м'яко промовив Коваль, — перейдемо до iншого. Антон Iванович одночасно з науковою працею ще й чоботарював?
Друкарка iнстинктивно пiдiбгала ноги. Полковник помiтив цей мимовiльний рух.
— Не треба, Нiно Василiвно, ховатися, я вже звернув увагу на вашi гарнi чобiтки i знаю, що пошив їх Журавель. Нiчого поганого в цьому немає… Скажiть, багато було у нього замовниць?
— Не було нiяких замовниць! — швидко заговорила жiнка. — Вiн грошей не брав. I шив, може, одну-двi пари на рiк тiльки друзям. Вiн був художник, любив малювати, у мене є його пейзаж. Вiн казав: коли я роблю що-небудь красиве, то руки у мене зайнятi, а думкам вiльно i легко i менi краще думається… А ще казав, що i Лев Толстой у вiльну годину любив шити чоботи… Який же тут злочин?!
— Я не сказав «злочин», Нiно Василiвно, — з притиском на словi "злочин", — зауважив полковник. — Чому ви думаєте, що ми тут з Вiктором Гавриловичем тiльки про злочини говоримо, все до злочину зводимо?.. Художник — це чудово. I я вам скажу, Нiно Василiвно, говорив далi Коваль, нахилившись до жiнки, немов повiдомляв їй по секрету, — що талановитий модельєр взуття не менший митець, нiж портретист або пейзажист… Та залишимо Толстого i високе мистецтво i повернемося, як каже приказка, "до наших баранiв", тобто до прози життя. Значить, Антон Iванович грошей не брав з друзiв, чи, точнiше, подружок. Чоловiкам, вiн, здається, не шив, тiльки елегантнi жiночi черевички або чобiтки… Тодi звiдки ж у нього грошi? На свою зарплатню молодшого наукового спiвробiтника, емнеес, не дуже розгуляєшся. Он поряд живе такий самий науковець Павленко… I дружина працює, i дiтей немає. Проте живе бiднiше. Набагато. Може, у Антона Iвановича заможнi батьки, родичi? Йому хто-небудь допомагав?
На обличчi Нiни вiдбився подив:
— Що ви! Нiхто. У нього мати десь на Рiвненщинi чи Волинi, вiн сам їй надсилав грошi.
— I ще таке, Нiно Василiвно. Ви сказали, що Журавель шив одну-двi пари на рiк приятелькам…
Ковалю хотiлося зараз додати: "Як же ви терпiли такий альтруїзм, збираючись за нього замiж?" — але стримався. Жiнка могла вiдповiсти, що вона ще не мала на Антона прав, або сказати, що зрештою, це її особиста справа. Його дуже цiкавили такi тонкощi, бо могли глибше висвiтлити справжнi взаємини мiж нею i Журавлем. Проте Дмитро Iванович сподiвався, що це йому пощастить з'ясувати пiзнiше, не прямо "в лоб".
— У Києвi, — говорив далi полковник, — такi примiтнi, оригiнальної моделi чобiтки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а бiльше. I це у такому великому мiстi, як наше… Я вам, звичайно, вiрю, — поспiшив додати Коваль. — Але все це незрозумiло. Протирiччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобiткiв пошито набагато бiльше, нiж ви кажете, можна i без обчислювальної технiки.
Нiна Василiвна нiчого не змогла або не схотiла пояснити, i Коваль вирiшив поки що залишити це питання вiдкритим.
Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово — «доброзичливий», у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi — адже треба було допомогти Антону Iвановичу, — теж брала участь у розмовах.
Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".
Приходила вона до нього часто.
— У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, — i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада… А тепер як я житиму?..
Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.
На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.
— Що ж, — вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, — жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна… Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина — зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого…"
— Так i сказав?
— Так i сказав.
— От i я думаю, Нiно Василiвно, — вiв своє Коваль, — чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?
Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.
Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.
Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.