Нiна Василiвна не знала, що вiдповiсти.
— Ви заздалегiдь взяли iз серванта не три, а двi чашечки для кави i поставили на стiл.
Не дочекавшись вiдповiдi, Коваль продовжив:
— А чому, коли ви вирiшили не залишатися, на каву для двох маленьких налили такий повний, по вiнця, чайник?
— Я завжди наливаю повний… Як кожна господиня…
— Кожна?
— Принаймнi я так звикла. У нас на кухнi колонка… гаряча вода завжди потрiбна…
Полковниковi весь час здавалося пiдозрiлим, що жiнка не питає, як загинув Журавель, така близька їй людина. Може, старший лейтенант проговорився, поки його не було, i вона уже все знає? Навряд!.. А можливо, на Русанiвку бiгала? Але ж i на Русанiвцi подробиць не знають. Та нi, не знає, iнакше трималася б не так спокiйно. I вiн вирiшив не грати на її необiзнаностi i поговорити вiдверто.
— Ви не питаєте, як загинув ваш друг. Вас це не цiкавить?
— Яка рiзниця… — гiрко промовила жiнка. — Його не вернеш…
Тепер з кожною хвилиною у Нiни Василiвни наростала якась неясна тривога. В чому справа, вона не розумiла i пильнiше вглядалася в Коваля, навiть озирнулася навколо, намагаючись второпати, що її так тривожить.
— Я розумiю вас, — погодився полковник. — Але для нас все має значення… Антон Iванович Журавель отруївся газом, — сказав вiн пiсля короткої паузи. — Вода з переповненого чайника, який ви поставили на плиту, вихлюпнулася i залила вогонь. Газ, не згоряючи, пiшов у примiщення. Нiхто не здогадався перекрити його… Що ви можете на це сказати?
Якби небо впало на голову, жiнка не була б так приголомшена. Вона враз поблiдла, заплющила очi i, здавалося, знепритомнiла.
Коваль кивнув на графин, що стояв на столi, i старший лейтенант Струць кинувся наливати воду в склянку.
Але друкарка швидко опритомнiла.
— Боже мiй, — пробурмотiла вона, — навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися… Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!
Якби не трагiчнiсть подiї, здавалося б кумедним, як молоденька жiночка таврує себе "старою дурепою".
— Заспокойтеся, Нiно Василiвно, — зупинив її лементування Коваль. — Вас ми нi в чому не обвинувачуємо.
При цих словах Барвiнок кинула на полковника обурений погляд. До чого тут чиєсь обвинувачення?! Вона сама себе звинувачує, сама карається!
— Нiно Василiвно, скажiть, — питав Коваль, — ви знали, що й Павленко брав участь у винаходi? У iнститутi сказали, що iдею взагалi, можливо, подав Вячеслав Адамович. А Журавель тiльки розробив. Вам нiчого про це не вiдомо? Якщо це правда, то Павленко теж став би якщо не «мiльйонером», як вважають, то хоч «напiвмiльйонером», а можливо, й повним господарем винаходу?.. Що ви на це скажете, Нiно Василiвно?.. Вiн i тодi здавався б вам таким жалюгiдним, як зараз?
У вухах Коваля ще звучав писклявий голос Василя Ферапонтовича.
Друкарка мовчала. Щось говорити вона не мала сил.
8
— Експерти не дають вам нiяких даних, Петре Яковичу, — сказав Коваль слiдчому Спiваку, задумливо погладжуючи свою порiдiлу зачiску. — Я мiркував по-всякому. Поки що жодної версiї, крiм нещасного випадку. Виходить, i складу злочину немає… А людину, звичайно, шкода, багатообiцяючий учений, усi кажуть — талановитий, та й просто жити б йому ще i жити.
Отже, найвiрогiднiше — нещасний випадок, вiд якого нiхто не гарантований, — повторив полковник пiсля короткої паузи. — Журавель, безумовно, багато у чому i сам винен, так би мовити, викликав джина з пляшки. В прямому розумiннi. — Коваль поклав перед слiдчим аркуш з висновком експертизи. — Ось читайте: був у станi сильного сп'янiння… Не пив би — не заснув би, забрав би чайник з плити i закрив би газ… Так що звинуватити у злочинi залишається начебто тiльки пляшку.
Полковник говорив повiльно, роздумливо, немов ще раз перевiряв свої мiркування i водночас давав можливiсть Спiваку заперечити йому.
— I просити суддiв засудити її на довiчне ув'язнення? — зiтхнув Спiвак. — То що, Дмитре Iвановичу, по-вашому, можна закривати справу?запитально глянув вiн на полковника, так само, як i той, не поспiшаючи з своїми висновками.
— I все ж таки закривати, думаю, рано, Петре Яковичу, — зiтхнув Коваль. — Дивують деякi незрозумiлi обставини, — вiдверто зiзнався вiн.
Розповiдаючи про свої мiркування слiдчому, Дмитро Iванович сам себе запитував: чому вiн не до кiнця переконаний, що це — тiльки нещасний випадок? Адже все свiдчить за таке. Правда, випадок украй безглуздий, та чого в життi не буває! Але полковник не розумiв, чому стався цей випадок, якi обставини його спровокували, i це непокоїло. Допитуючи сусiдiв Журавля, намагаючись навпомацки знайти провiдну нитку до iстини, сам собi здавався слiпим кошеням. А цього вiн не любив. У таких трагiчних подiях, як смерть людини, на його думку, усе повинно бути гранично ясно.
Вже пiсля першого ознайомлення з квартирою Журавля, з оточенням загиблого, з сусiдами, iнститутом, ще не усвiдомивши, «чому», "хто", «як», вiн уже вiдчував, що у цiй сумнiй iсторiї не обiйшлося без спалаху чиїхось пристрастей. Дiяла розвинута iнтуїцiя, передчуття, хоч Коваль i вмiв стримувати уяву, не поспiшати з висновками, не копирсатися там, де злочину немає. Прагнув зараз переконатися, чи є в цьому потреба. Iнакше буде тiльки марна витрата сил i, головне, пiдриватиметься його вiра в те, що у життi бiльше добра, нiж зла. Тому, немов перевiряючи себе у слiдчого, не наполягав на необхiдностi шукати у цiй пригодi слiдiв злого намiру.
Вiн так само не признався Спiваку, що трагедiя досi невiдомої йому людини — Антона Журавля — стала i його бiдою i вiн не зможе забути про неї, поки не позбудеться повнiстю своїх сумнiвiв. В офiцiйнiй обстановцi було б смiшним посилатися на особистi, здавалося б, безпiдставнi, емоцiї, i вiн промовчав про них.
Йому раптом згадався темний лiс, в якому заблукав дитиною. Скiльки йому було тодi рокiв? П'ять? Шiсть? Не пам'ятав. Зараз, немов крiзь пелену, яка вiдгороджувала його вiд дитинства, вiн знову побачив розмиту часом картину: велетенськi чорно-бiлi стовбури старих осик та берiз, якi товстим, покорченим корiнням входили в землю, високi, колючi кущi глоду та шипшини, пiдлiсок, що настовбурчив гiлки i темне шатро листя, пiд яке вiн входить, як у загадковий свiт. Було наприкiнцi дня, не обмежений опiкою матерi, яка десь подалася з двору, загравшись, вiн опинився на узлiссi старого Колiсникового гаю. Лiс вабив незвiданою глибиною, таємницею, казкою. Вiн iшов та йшов, присмерки швидко густiшали, в ньому зростав якийсь тривожний неспокiй, але його тягло далi, i вiн не мiг опиратися цiй силi. I тiльки коли з-за старого трухлявого пенька виглянуло кряжисте чудисько з вогненними очима, вiн злякався, закричав i кинувся назад.