— А дванадцятого грудня вiн теж просидiв вечiр у Журавля? — спитав Коваль.
У Варвари Олексiївни подих почастiшав ледь помiтно, проте Коваль це вiдзначив. Це було те запитання, якого жiнка чекала i весь час обдумувала на нього вiдповiдь.
— У той вечiр? — У Павленко стяглися брови до перенiсся i вiдразу розбiглися на свої мiсця.
— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…
— Так, — вiдповiла спокiйно. — Де ж iще йому бути! Я ж кажу, вiн там днював i ночував.
— А о котрiй годинi вiн повернувся додому?
Варвара Олексiївна ледь поворухнулася на стiльцi, немов їй стало незручно сидiти. Це було друге запитання, якого вона чекала i до якого готувалася.
— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очi. — Я не пам'ятаю. Не звернула уваги. Для мене не iстотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у рiзний час, iнодi пiзно. Я тiльки накинулася на нього за те, що п'яний.
— Ну хоч приблизно.
— Слово честi — не пам'ятаю. Може, о шостiй або сьомiй…
— А не ранiше?
— Можливо, й ранiше.
— Як же це виходить, Варваро Олексiївно, адже до шостої вони ще в iнститутi?
— То, певне, був у них вiльний день.
— А у вас?
— От якраз я прийшла з роботи, ми о п'ятiй закiнчуємо. А скоро й мiй легiнь увалився.
— I вже встиг напитися?
— Встиг. Хоч на ногах iще тримався.
— А хто ще того вечора був у Журавля, не знаєте?
— Не знаю усiх, хто мiг бути. Але коханка Антона Iвановича, друкарка, певно що була.
— Нiна Барвiнок?
— Еге ж. Вона там майже щодня пропадала, немов своєї сiм'ї немає. Одне слово, гультяйка, для таких i назви є не дуже благозвучнi.
— Барвiнок пiшла вiд Журавля разом з вашим чоловiком?
— Нi, звичайно. Мiй Слава вiд таких тримається подалi.
Варвара Олексiївна не сказала: "Звiдки менi знати?!" — що було б природно. I Коваль це теж вiдзначив. Розмовляючи, вiн одночасно, як завжди, аналiзував життя людини, яка сидiла перед ним.
Iз своїм майбутнiм чоловiком Варвара Олексiївна познайомилась пiд час екзаменiв до iнституту. Обоє були засмученi невдачею Варi i, кидаючи виклик долi, вирiшили одружитися.
Дiтей у них не було. Молоде подружжя вiдкладало збiльшення сiмейства на матерiально мiцнiше майбутнє. Жили вони спочатку у матерi Варi на тiй самiй Мишоловцi, у прибудовцi, куди зумiли втиснути лiжко.
Нелегкий характер матерi, яка заробляла на перепродажi зеленi, що її перехоплювала раннього ранку у городникiв з околиць — Куренiвки та Прiорки i селян з надднiпрянських сiл, наштовхнувся на тверду вдачу дочки. Варя з дитинства ненавидiла бiднiсть i свою Мишоловку, на якiй ще з довоєнних часiв селився усякий дрiбний торговий i ремiсничий люд: пiдпiльнi кустарi, перекупники, спекулянти та iншi особи без певних занять. Варя категорично вiдмовлялася стояти поруч матерi на ринку, i на цьому грунтi у них завжди спалахували сварки.
Коваль мiг зрозумiти дiвчину. Вiн добре знав цих огрядних, крутих вдачею бабiв-перекупниць, влiтку одягнених у невизначеного кольору плаття, прикритi брудними фартухами, а взимку — у таких самих заношених ватяниках, з подертими рукавичками без пальцiв, закутаних по самiсiнькi очi хустками, що, як i весь невгамовний, чiпкий, базарний люд, стояли на ринку з ранку до ночi iз своїм копiйчаним крамом: вiхтиком якої-небудь зеленi, купкою картоплi або десятком старих волоських горiхiв.
Зрештою Варi довелося пiти з дому. Вячеслав перейшов у iнститутський гуртожиток, а вона найняла куток у сусiдки. I тiльки вступ до житлового кооперативу, на який їм допомогли зiбратися батьки Вячеслава, сiльськi вчителi, що мали невеличке домашнє господарство, нарештi з'єднав їх пiд одним дахом.
— А звiдки ви знаєте, що Барвiнок саме того вечора там була?
— Я ж кажу, завжди прибiгала, мало не щодня. I Слава сказав.
— А коли друкарка пiшла?
Ось тепер Варвара Олексiївна знизала плечима: звiдки менi знати?!
— Пiшла вона ранiше вашого чоловiка чи пiзнiше?
— Вони ще там самi гуляли, ця Нiнка i Журавель, уже без Слави.
— А це звiдки ви знаєте?
— Вiдома рiч.
— А коли ж все сталося? О котрiй годинi?
— Що "сталося"? — злякано перепитала жiнка.
— Я питаю, коли все ж таки повернувся ваш чоловiк? — уточнив Коваль.
— А-а… Десь о сьомiй, а може, близько сьомої, я ж казала! Ми ще вечеряли, дивилися телевiзор.
Полковник вiдзначив про себе бажання Павленко запевнити його, що чоловiк повернувся вiд Журавля не пiзнiше сьомої години.
— Щось цiкаве передавали?
— Фiльм якийсь.
— Назви не пригадуєте?
— Нi. Щось вiйськове. Я дивилася не дуже уважно, телевiзор у нас маленький, чорно-бiлий, i я весь час вiдривалася. Славко був нетверезий, мусила його, як дитину, годувати.
— Розумiю, то до плити кидалися, щоб не пригорiло, то в кiмнату, — погодився Коваль. — Ви не на кухнi вечеряєте?
— На кухнi, — дерев'яним голосом вiдповiла жiнка. — Але не завжди. Славко, коли вип'є, вимагає подавати йому до телевiзора.
— А годинник у вас на кухнi є? — Полковник нiяк не мiг пригадати, є в квартирi у Павленкiв годинник чи нi?
— Так, ходики.
— А глянути на них було нiколи, — пiдтримав жiнку Дмитро Iванович.
Вiн подумав, що слiд поцiкавитися телепрограмою за середу — чи справдi передавали вiйськовий фiльм.
— I добренько попоїв ваш чоловiк? Варвару Олексiївну здивувало це несподiване i, як їй подумалося, пiдступне запитання.
— Вiн, коли вип'є, їсть без апетиту.
— Але цього разу ви його все ж нагодували.
— Бiльш-менш.
— Що ж приготували?
Це було друге дивне, на думку Варвари Олексiївни, запитання.
— Дайте пригадати. Яєчню, здається, з'їв. Чаю випив.
— Кави вiн на нiч, звичайно, не п'є?
— Кави не вживаємо. З одного боку — бюджет не дозволяє. Та й не дуже полюбляємо.
"А у Журавля, судячи зi слiв друкарки, просив кави. Значить, справа не в "любимо — не любимо", а справдi тiльки в бюджетi", подумав Коваль.
"Бюджет, бюджет…" — повторив вiн у думцi слова Варвари Олексiївни. I знову до нього нiби долетiв голос завiдуючого лабораторiєю: "Грошей? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"