"Ну от, — додумалось полковниковi, — чому Павленко не поцiкавився обставинами загибелi Журавля. Його, певно, вже поiнформувала дружина про подiю у будинку. Але ж i Варвара Олексiївна не все знає. А спiвбесiдник тримається так упевнено, наче вивчив трагедiю досконально, у найменших деталях.»
— Вороги у Журавля якщо й були, — говорив далi Павленко, — то тепер зрадiють. А може, й нi. Мертвий перестає бути ворогом. З Антоном, здається, усе ясно i вам, у мiлiцiї… Усi цi нашi розмови, я думаю, вам потрiбцi тiльки для протоколу… Щоб завершити справу.
— Не зовсiм так, — сказав Коваль. — Ось тепер тiльки ми пiдiйшли до найголовнiшого. Розкажiть докладно про вашу останню вечерю у Журавля.
Вячеслав Адамович повiльно знизав плечима: мовляв, ну чого вже про це говорити? Так начебто йшлося про справи давнi-предавнi, якi вже й забулися, а може, й не були зовсiм, лише примарилися.
— Як хочете. Тiльки я майже нiчого не пам'ятаю. Адже теж не був тверезим. — Павленко вiдповiдав спокiйно, але у цьому спокої вчувалася напруженiсть.
— Я вам допоможу, — пообiцяв полковник. — Про що ви розмовляли того вечора? Був привiд для випивки?
— Привiд був. Антон радiв, що винахiд нового методу шлiфовки пробиває собi шлях у життя. Вiн тодi навiть велику статтю для журналу про це написав.
— Виходить, вiн не тiльки жiнками i черевичками захоплювався?
— Його на все вистачало.
— Коли вiн заявив про це своє нововведення?
— Своє… - пробурчав Павленко. — Хiба я знаю?
— Тут щось не так?
— Так то так…
— Давайте. Вячеславе Адамовичу, вiдверто. Ви теж брали участь у цьому винаходi?
— I «так», i "нi", — повiльно промовив допитуваний. — Зрозумiйте мене правильно. Розробку, звичайно, зробив Антон…
Вячеслав Адамович явно не договорював.
— А iдея? Iдея чия була? — випитував його полковник.
— Що "iдея"? — змахнув рукою молодий науковець. — Iдей навколо скiльки хочеш. У повiтрi ширяють, пiд ногами валяються. Бери — не хочу!
— Коли ви з Журавлем розробляли якусь тему, то найчастiше "iдеї" подавали ви, «голова», так би мовити, далi працювали разом, а пробивав її потiм Журавель, чи як? I авторами вважалися обоє.
Павленко здивувався обiзнаностi полковника, але не показав виду.
— I цього разу так було? Чи автором нового методу став виключно Журавель?
— Так, iдея хаотичного руху абразивiв спочатку була моєю, нарештi наважився Павленко. — Менi це на думку спало, коли ставив мембрану з голкою на грампластинку. Антон любив слухати свiй старий горластий грамофон, котрий купив десь на товчку. У Антона було багато дивацтв! От i цей грамофон з трубою. Має чудовий японський «Шарп», цiкавi касети, а причепився до цього мотлоху — «звук», казав, у грамофона приємнiший, нiж у мага… Так от, опускаючи голку на борозенку, по якiй вона весь час йде по одному й тому ж слiду i зрештою стирає платiвку, я раптом подумав, що на свiтi iснує не тiльки симетрiя, але й асиметрiя; що у природi не все прямолiнiйно i поряд iз строго упорядкованим рухом iснує i хаотичний, узяти до прикладу броунiвський рух, вiдкритий ботанiком Броуном i теоретично обгрунтований Альбертом Ейнштейном та Марiаном Смолуховським…
— Ну-ну, — пiдбадьорив Павленка Коваль, коли той запнувся.
— I тут моя думка спiввiднеслась до проблеми тертя пар, над якою б'ються машинобудiвники.
Павленко захопився i вже не зупинявся. Очi його спалахували, на обличчя набiг рум'янець, це уже була не та людина, яка ранiше сидiла перед Ковалем.
— Я скрикнув: "Еврика!" i сказав Антоновi, що у мене з'явилася цiкава думка. Ви, звичайно, не знайомi з цiєю проблемою.
— Дещо знаю. Теча сальника, — вiдповiв полковник, чим знову здивував Павленка. — Але ви в цей час працювали над iншою темою, плановою. Адже так?
— Так, над iншою… Але питання iдеальної шлiфовки пар, якi зазнають тертя, мене давно хвилювало.
— Журавель цiкавився нею ранiше, цiєю шлiфовкою? До вашого вигуку "Еврика!"
— По-моєму, нi. Але вiн вiдразу усе зрозумiв — вiн був людиною талановитою i, головне, дуже меткою, хваткою.
— I вiдразу запропонував вам розробити цей винахiд?
— Та нi. По-перше, це ще не було винаходом. Тiльки думка, iдея. Спочатку Антон i не зацiкавився нею.
— А ви?
— Я — теж. Нi, поговорили, дивуючись, що все так просто, i зайнялися плановою темою.
— I бiльше не поверталися до цього?
— Нi. Я ж кажу, у нас були iншi проблеми.
— Значить, i вас своє вiдкриття не захопило?
— У той час — нi. Бачачи, що Антон не запалився, я теж охолов. Зрозумiйте мене правильно. Коли думки зайнятi одним, усе iнше вiдсовуєш у далекий куточок пам'ятi. Поки не звiльнишся.
— Коли це було?
— Давно. Ще навеснi. Я закрутився. Навiть було забув про шлiфовку.
— Не надали значення своїй знахiдцi?
— Можливо. Iдей багато. Та все не ухопиш.
— А Журавель ухопив.
— Головне, що мовчки, нишком, потай розробляв. Зрозумiйте мене правильно. Мiг би й сказати, порадитись… Я що, я нiчого… Працюй… Тiльки по-чесному…
— Ви образилися на нього, коли довiдалися, що вiн сам розробляє.
— Було. — Павленко немов забув, що не збирався бути вiдвертим на допитi.
Коваль вже увiмкнув магнiтофон i почав ставити питання швидко, вимагаючи такої ж швидкої вiдповiдi.
— Заявку Журавель подав тiльки вiд свого iменi?
— Так.
— Значить, тепер ви до винаходу не маєте прямого вiдношення?
Павленко злегка звiв брови:
— Як сказати… Ви, певно, вважаєте, що генiй, тобто Антон, запозичив дещицю у посередностi i потiм самостiйно зробив вiдкриття? А я за це озлився на нього?
— Але ж нiде не записано, що iдея належала вам?
— Чому? Записано. Якось ми повернулися до цiєї iдеї i збиралися разом розробити її, навiть заявку спiльну написали. Це вже була не просто гола iдея, а оформлена. Але потiм я, кажу, закрутився, та й вiн захопився iншим, а я розумiв, що без нього не проб'юсь… А вiн тим часом, як виявилося, узявся до справи серйозно, але вирiшив дiяти уже без мене.
— У вас є ця спiльна заявка? Ви кудись її подавали?