— Тепер бачу, що — нiкуди. Хоч Антон збирався i узяв перший примiрник. Але копiя у мене є.
— Ви будете претендувати на те, щоб довести справу до кiнця?
Павленко замислився i потер голову долонею.
— Навiть не знаю. Тепер я не претендую. Зрозумiйте мене правильно. Будемо докiнчувати усiєю лабораторiєю. Я iще точно не знаю, як далеко зумiв Антон як автор просунутися у Державному комiтетi винаходiв, ще потрiбно макетний примiрник зробити, потiм знайти виробництво.
— Про що ви розмовляли того вечора iз Журавлем?
— Про все i нi про що.
— Хто, крiм вас, був тодi у квартирi?
— Ну, Нiна…
— Яку роботу вона принесла?..
Вячеслав Адамович зам'явся.
— Про цей новий метод шлiфовки?
— Так.
— Ви тiльки тодi вперше познайомилися з роботою Журавля? Того вечора?
— Частково. Нiна ще не все передрукувала.
— Отже, розмова у вас була не тiльки "про все i нi про що", а i про цей винахiд?
— Торкалися.
— I ви дуже розгнiвалися на Антона Iвановича, що усунув вас вiд цiєї справи? Висловлювали йому свої претензiї?
— Припустимо, товаришу полковник. Але що ви хочете цим сказати, до чого ведете? Мене у чомусь пiдозрюєте? У його вороги записали? Зрозумiйте мене правильно…
— О котрiй годинi ви пiшли вiд Журавля?
— Не пригадую. Я на годинник не дивився. Кажу ж, був нетверезий… Сп'янiв.
— Не дуже. Експертиза показала, що бiльшу частину пляшки проковтнув загиблий.
— Однак я швидко п'янiю.
— Ви були дуже збудженi. Медицинi вiдомо, що при нервовому збудженнi алкоголь не вiдразу дiє. Отже, ви того вечора були при повному розумi.
Павленко пропустив повз вуха зауваження полковника.
— Коли Нiна Барвiнок пiшла, ви ще залишалися у Журавля?
— Навпаки. Я пiшов перший. Антон хотiв її залишити, i я боявся опинитися третiм зайвим.
— Це ви добре пам'ятаєте?
— Так.
— Але ви щойно твердили, нiбито були п'янi i нiчого не пригадуєте. Як же вам пощастило таку деталь запам'ятати, як бажання Журавля? Чи, може, вiн його вiдкрито висловив?
Павленко мовчав. Жилочка на щоцi, з якої уже зiйшов рум'янець, дужче засiпалась.
— Отже, ви пiшли, а Барвiнок залишилася наодинцi з п'яним господарем. О котрiй годинi це було? О шостiй, о сьомiй, о восьмiй чи о дев'ятiй вечора?
— Здається, о сьомiй або восьмiй.
— Не пiзнiше?
— Нi.
— У нас дещо iншi данi, — зiтхнув Коваль, роздосадуваний упертiстю Павленка. Але саме те, що молодий науковець приховує правду, багато про що говорило йому. — Тодi пояснiть, яким чином вас бачили бiля квартири Журавля на початку дванадцятої? Що ви робили пiд його дверима? Щойно вийшли вiд нього? Чи, навпаки, повернулися i намагалися прокрастися в квартиру? Навiщо?
Павленко мовчав, опустивши голову. Помiтно було, що вiн дуже зляканий i всiляко намагається це приховати.
Вячеслав Адамович, звичайно, здогадався, що мiлiцiя одержала такi вiдомостi про нього вiд сусiда — офiцера, який повертався уночi з вiдрядження. Капiтан був здивований, коли, пiдiймаючись сходами, бо лiфт не працював, помiтив пiд дверима Журавля Павленка у бiлизнi, поверх якої було накинуто халат. Почувши, що хтось йде, Вячеслав Адамович, як розповiв офiцер, кинувся у напiввiдчиненi дверi своєї квартири.
— Теж не пригадуєте?
Павленко, здавалося, оглухнув.
— То було це чи нi?! — суворо спитав Коваль.
— Ви що ж, товаришу полковник, — раптом вибухнув допитуваний, — все ж таки мене у чомусь пiдозрюєте?! У чому ж? Зрозумiйте мене правильно: я йому не ворог був, а друг!..
У думках Коваля промайнула давня приказка: врятуй мене, боже, вiд друзiв, а з ворогами я сам упораюсь.
— I все ж таки! — наполягав полковник.
— Зараз я нiчого не можу сказати, — уперто вiдповiв Павленко.
— Ну що ж, — вiдступився Коваль, бо в його арсеналi поки що бiльше нiчого не було, — подумайте, пригадайте. Ми ще поговоримо. А поки що попрошу вас нiкуди з Києва не виїздити. — I, узявши у Павленка пiдписку про невиїзд, Дмитро Iванович вiдпустив його вкрай розгубленим.
16
А от i Одеса. Затишно-мрiйливе, дiловите i вiдчайдушне мiсто. Мiсто, яке починається для приїжджого iз задерикуватої самодiяльностi трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всерединi свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до «зайця»: "Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!" i закiнчується на пляжi дбайливим плакатом: "Громадяни, обережно поводьтеся iз сонцем!" Одеса i героїчна, вкарбована навiки у пам'ятi народнiй самозреченою обороною у вiйну, вiдчайдушною зневагою до смертi, i бурлескно-весела, доброзичлива i заповзята, — усе в нiй змiшалося: i смiшне, i трагiчне, буденне i величне, добро i зло, але все з розмахом, широке, як море бiля її нiг.
Спiвробiтники вiддiлу боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi провели у Києвi велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупцiв i продавцiв жiночих чобiткiв особливої моделi з кустарно налiпленим фiрмовим ярликом «Salamander». Їм пощастило вийти на якогось Григорiя Потоцького, який часто приїздив з Одеси.
Одесити в свою чергу почали стежити за Григорiєм Володимировичем Потоцьким, iнженером невеличкої проектної органiзацiї, пiдпорядкованої безпосередньо республiканському мiнiстерству. I незабаром вони затримали iнженера на вокзалi з двома великими чемоданами, в яких вмiстилося майже сорок пар чобiткiв. Дiзнання одесити мали вести разом з карним розшуком столицi, i тому Коваль сам вирушив у вiдрядження…
Фiрмовий поїзд м'яко пiдкочувався до перону. Через чисте вiкно Дмитро Iванович вiдразу помiтив старшого лейтенанта Струця, що зустрiчав його.
Струць уже два днi був у Одесi. Слiдчо-оперативнiй групi, очолюванiй Спiваком, доручили одночасно i справу про загибель Килини Христофорової. Тому Вiктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб i там вивчити життя кравчинi, її знайомства, обстановку в сiм'ї…
Уночi, лежачи без сну на полицi, Дмитро Iванович згадував похорон Христофорової.
…Пiсля морозiв раптом наступила вiдлига. Снiг став сiрим, поповз пiд колесами машин i ногами пiшоходiв. Христофорову вирiшено було ховати у Києвi. На околичне кладовище її проводжали троє: офiцiйний представник контори ритуальних обрядiв, стара сусiдка Ганна Кiндратiвна та полковник Коваль, який сподiвався побачити на похоронi кого-небудь з приятелiв чи замовниць загиблої. Проте нiхто не стояв бiля будинку, з якого виносили Килину Сергiївну, зупинялися на мить лише випадковi перехожi, i Коваль несподiвано для самого себе вирiшив провести Христофорову аж на кладовище.