Коваль пояснив Вiтi, що привело його до неї, поспiвчував у її великому горi i для того, щоб вiдтягти увагу вiд гiрких думок, почав розмову на прозаїчнi побутовi теми. Вiн розпитував дiвчину, чи залишиться вона тепер в Одесi, чи переїде до батька у Кишинiв, цiкавився навчанням i тiльки наприкiнцi бесiди, маючи на увазi батька втраченої дитини, зачепив болячу тему: хто тепер найближча їй людина i хто винен у тому, що вона потрапила до лiкарнi? Вiта зрозумiла полковника, засовалася у крiслi, втупила у Коваля злий погляд.
— Це вас не стосується!
— Звiсно, — погодився Дмитро Iванович, — в певному смислi не стосується, але… — i, пiдкоряючись якомусь натхненню, раптом сказав: — Втiм, я знаю. Григорiй. Адже так, Григорiй Потоцький? Його зараз нами затримано i допитано. — Коваль навмисне не уточнив, з якого приводу затримано iнженера.
Зробившiї висновок, що найбiльша таємниця її життя розкрита, що її зраджено, що у мiлiцiї Потоцький усе розповiв, вражена дiвчина на мить завмерла, потiм розридалася. Плакала вона якось дуже жально, по-дитячому, хлипаючи та iкаючи, i Коваль пiшов на кухню по воду.
На кухнi Дмитро Iванович вiдчув знайомий запах шкiри. Вiн розгледiвся. Простора кухня мала ще й комору, дверi якої були, як i стiни кухнi, обклеєнi шпалерами "пiд дуб".
Коваль вiдсунув защiпку. У нiс вдарив рiзкий запах. У величенькiй коморi вiд пiдлоги до стелi стосами було складено шкуратини. Дмитро Iванович кiлька секунд розглядав їх, потiм зачинив дверцята, набрав з крана води i повернувся до кiмнат.
Вiта уже почала заспокоюватися i випила води. Ридаючи, вона ще дужче забилася у величезне крiсло. Фарба з вiй, змита слiзьми, зробила її гарненьке личко вiдразливим. Коли сльози ущухли, вона випросталася i з викликом кинула полковнику:
— Ну й що! Вiн мене любить, i я маю право любити, кого хочу!
— Звичайно, звичайно, — заспокоював її Коваль.
Йому тепер стала зрозумiлою тяжка обстановка, яка склалася у сiм'ї Христофорових. Вiта, яка щойно, захлинаючись, ридала з-за Потоцького, при розповiдi про похорон матерi не пролила й сльозинки.
Чи то звiльнившись вiд необхiдностi зберiгати свою таємницю, чи раптом почувши у полковниковi не ворога, а доброзичливу людину Дмитро Iванович умiв прихилити до себе, чи гострiше вiдчувши свою самотнiсть i не маючи перед ким полегшити серце, немов шукаючи пiдтримки i захисту у цього сивого полковника, але Вiта раптом обрушила увесь свiй гнiв на людину, яка зрадила її. I тодi з неї вiдразу немов зiйшла кора, i вона стала звичайною скривдженою дiвчинкою.
Вона розповiла, що Григорiй мав одружитися на нiй, десять-п'ятнадцять рокiв рiзницi не велика бiда, — але вони приховували свої взаємини вiд матерi. Коли ж Вiта довiдалася, що сама стане матiр'ю, то вирiшила вiдкритися Килинi Сергiївнi. У суботу приїхала до Києва i все розповiла. Мати дуже лаяла її, плакала, навiть спробувала побити. Але врештi-решт, коли Вiта пообiцяла, що не пiде за цього, зi слiв матерi, "пройдисвiта i розпусника", вони помирилися, i Килина Сергiївна повела її до знайомої акушерки. Мати наполягала, щоб Вiта пiсля операцiї полежала кiлька днiв у неї, але та не погодилася i поїхала додому. Вночi, у поїздi, їй стало погано, i в Одесi її прямо з поїзда повезли у лiкарню. Тепер вона знає, що бiдолашна мама була права. Григорiй — пiдла людина, мерзотник i бiльше нiколи не переступить її порога.
Коваль, слухаючи Вiту, спiвчутливо кивав. Батькiвським серцем вiн розумiв, яку трагедiю переживай зараз юна Христофорова. Якоїсь митi йому здалося, що у крiслi, плачучи i задихаючись вiд обурення, сидить не щупле, колюче дiвча по iменi Вiта, а її київська однолiтка. Голову його сушила думка: чи могло б таке трапитися з його Наталкою? Ранiше вiн смiливо мiг би дати на таке запитання тверду, однозначну вiдповiдь. Але тепер, коли з'явився цей Хосе?
Що стосується Вiти, то, може, й на краще, що не народила. Що б робило це безпомiчне, розгублене дiвчисько з дитиною, що могла дати майбутнiй людинi?! Надто вже багато з'явилося зараз безбатченкiв, i малолiтки-матерi не знають, як упоратися iз клопотом, який упав на їхнi плечi. I у кiнцевому пiдсумку за помилки юних батькiв розплачуються без вини винуватi дiти, якi частенько потрапляють у поле зору його колег…
Але як вiн смiв подумати у цьому зв'язку про свою Наталку?! Нi! Його донька нiяк не схожа на цю нещасну дiвчину!.. Та все ж таки де вiн узявся, цей Хосе?!.
Користуючись тим, що Вiта розбалакалася, Дмитро Iванович спитав її, що вона знає про друге, пiдпiльне, життя Потоцького, про його дiловi зв'язки i комерцiю. У вiдповiдь на це дiвчина тiльки похитала головою. Коваль зрозумiв, що "пан Потоцький" свої справи Вiтi не дуже вiдкривав. Однак про шкiру дiвчина, на жаль, i не заїкнулася, i Дмитро Iванович подумав, що треба буде пiдказати майоровi, нехай попросить у прокурора постанову на обшук у Христофорової тому, що й тут виявився, нехай i невеличкий, схов сировини.
Усе бiльше переконуючись, що Потоцький не причетний до вбивства Килини Сергiївни, Коваль все ж iще спитав Вiту, що вона робила у недiлю.
— Ви уже були вдома?
— Нi, у лiкарнi.
— Вас хто-небудь вiдвiдував?
Дiвчина здивувалася:
— Аякже! Звичайно, вiн же, цей тип! Як я його тепер ненавиджу!
— Потоцький?
— Вiн.
— I довго був?
— Увесь день i вечiр. Вiн навiть на роботу не ходив у понедiлок, коли забирав мене з лiкарнi. Але я про нього i чути бiльше не хочу!
Коваль остаточно переконався, що версiя про участь Потоцького в убивствi Христофорової повнiстю провалилася…
17
Ця оперативна нарада, яка мала дещо пiдсумувати, не пiдсумувала нiчого. I не тому, що у її учасникiв не було нових даних про загибель Антона Журавля i Христофорової, нових спостережень, фактiв, а тому що цi спостереження або окремi деталi майже нiчого не давали до того, що уже було вiдомо, або навiть заперечували одна одну.
Цього разу зiбралися у прокуратурi, у кабiнетi Спiвака. Довга, вузька кiмната закiнчувалася вiкном, до якого мiж столами i шкiряним диваном нелегко було пройти. Проста неполiрована шафа i невеличкий сейф доповнювали її невибагливе умеблювання. Слiдчий, який працював за другим столом, був у вiдрядженнi, i Спiвак мав у своєму розпорядженнi весь цей невеличкий кабiнет. Коваль i Струць учора повернулися з Одеси, полковник уже встиг допитати Павленка, якого на його прохання iнститут вiдкликав з Єревана, i слiдчий чекав докладної розповiдi про виконану роботу.