— Я й сам не знаю, — розвiв руками Павленко. — Якщо тiєї ночi був повний мiсяць, то, можливо, я вийшов iз своєї квартири, сам того не тямлячи… Зрозумiйте мене правильно, в Мiсяцi є щось непiзнане, трансцендентальне, тяжке i чарiвне… I я гадаю, вiн має енергiю бiльшого порядку, нiж магнiтна… Якщо магнiтне поле та iншi види енергiї, якi зв'язанi iз Землею, формують наше тiло, то дух створюється пiд впливом Мiсяця… Зрозумiйте мене правильно. Це не всi знають, але це — факт… Тому багато народiв поклоняються Мiсяцю… Коваль пильно глянув на Павленка. Чи не знущається той з нього? Трансцендентальнi сили! Дмитру Iвановичу раптом згадався Наталчин опус, написаний нею на Закарпаттi, коли вiн шукав там убивцю угорки Каталiни Iллеш та її дочок.
"ШЛЯХ ДО НIРIАПУСА"
(Заплутана справа)
ЧАСТИНА I
Вiд трупа тхнуло перегаром.
— Це — "Мартель", — заперечив собака i лiниво згорнувся калачиком у крiслi.
— "Мартель"! — зауважив померлий. — "Мартель"…
У вiкно влiтав аспарогiловий вiтер. Небо злякано мерехтiло вiдтiнками бiлизни убивцi! Пахло м'ятою — непорочний запах смертi йшов вiд небiжчика i легким серпанком обкутував присутнiх.
У цей час Гопкiнс вiдчув гострий бiль у шлунку. А лiве вухо його помiчника аскаридозно засвербiло.
— Атмосферу отруєно! — здогадався собака.
У кiмнатi все пливли i пливли кудись невиразнi гiдронiчнi хвилi…
Помiчник i "третя рука" Гопкiнса Поня Хлюстович (серб за нацiональнiстю, американець за походженням, хунвейбiн за переконаннями) витяг з кишенi уламок лiтаючої тарiлки.
— Це — *вони*! — з незрiвнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори i здригнувшись при цьому прищемленим сiдничним нервом.
- *Вони* зовсiм не могли цього зробити, тому що *вони* не могли цього зробити зовсiм, — авторитетно-роздратовано заявив Гопкiнс. Але…
Але фрази вiн не закiнчив, бо концентрованi телепатичнi поля винесли його через вiкно у призахiдний надпростiр.
Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже…
ЧАСТИНА 2
…Ламкi морськi хвилi пестили нiжне ялтинське узбережжя.
Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю…
Далi буде (у 2-му томi)".
Але то був дружнiй шарж, яким донька iронiзувала над Ковалем i його колегами, а зараз Павленко говорить про такi речi цiлком серйозно. Вячеслав Адамович навiть випростався цiєї хвилини у крiслi.
— Мiсяця не було. Снiг, хмари, — сердито сказав полковник. — Не вигадуйте i не ховайтеся вiд вiдповiдi.
— А взагалi, вiн може надсилати свої поклики за будь-якої погоди, i вони проходять до людей не тiльки крiзь хмари, але й крiзь стiни… — повчально зауважив Павленко. — От i я чому вийшов у коридор, не знаю… Зрозумiйте мене правильно: це ви кажете, що я стояв у бiлизнi i що було це на початку дванадцятої, а я не пригадую… Виходить, все це вiдбувалося поза моєю свiдомiстю, пiд впливом якоїсь вищої сили, я схильний думати, мого божества — Мiсяця.
— Ви що — сомнамбула, лунатик? Чи хочете удати, нiби були не при своєму розумi? — прищулив око полковник. — Можемо провести експертизу вашого психiчного стану! Але це нiчого не змiнить для вас, Вячеславе Адамовичу, ви цiлком осуднi i повиннi вiдповiдати на мої запитання.
— До речi, це негарнi слова: «сомнамбула», "лунатик". Краще говорити "син Мiсяця".
— До речi, Вячеславе Адамовичу, — в тон зауважив Спiвак, який сидiв за столом i вiв протокол допиту, — "син Мiсяця" теж не краще звучить. У народi, може, ви не знаєте, говорять: "Мiсяць вiд того буває червоний, що на ньому Каїн убив Авеля".
Павленко глипнув зляканим оком на слiдчого i нiчого не вiдповiв.
Дмитро Iванович почекав трохи, обвiв неквапним поглядом такий знайомий свiй кабiнет: бiлi стiни з коричневим бордюром, свiтлу висоту їх, дверi i короткий ряд стiльцiв пiд стiною, вузький столик, що приткнувся до великого, i двоє зручних крiсел, в одному з яких зараз сидiв, настовбурчившись, Павленко, затримав погляд на ньому i раптом вирiшив не грати у кота-мишки, а пiти ва-банк.
— Я переконаний, що Журавля згубили ви, громадянине Павленко, — якомога спокiйнiше, але твердо промовив Коваль, — i постараюсь це довести.
— Як же я мiг убити? — так само тихо, немов побоюючись, що його iще хтось пiдслухає, вiдповiв пiдозрюваний. — Я на нього руки не пiдняв. Зрозумiйте мене правильно… Я не мiг цього зробити. Це був мiй друг… Тепер, без нього. Я лечу, як у пiснi спiвається, з одним крилом.
Павленко переводив зляканий погляд з Коваля на Спiвака.
— Я не сказав «убив», а "згубив", — зауважив полковник.
Коваля дещо здивували щирi нотки у голосi Павленка. Здасться, той уже зрозумiв, що посилатися на Мiсяць чи на якусь iншу вищу силу безглуздо. Проте полковник i далi розвiшав свою думку, звертаючись то до пiдозрюваного, то до Спiвака:
— Ця трагiчна iсторiя з Антоном Iвановичем — виключний випадок, коли питання про вигоду у прямому значеннi для вас, Павленко, не було суттєвим. Стародавнє римське правило "куї продест" у вашому випадку не робить погоди. Так, не спрацювало… Тут не те, щось iнше, Вячеславе Адамовичу, — з притиском говорив Коваль, не зводячи погляду з пiдозрюваного, — нi грошики, нi винагорода за винахiд вас не хвилювали… Це могло цiкавити, припустимо, вашу дружину, якби вона була в курсi справ. А вам iнше болiло. I не день, не два, може, усе життя, можливо, з дитинства, коли Журавля ви й знати по знали, коли iншi журавлики вас на крилах несли: i у школi, i пiд час навчання в iнститутi, i ось тепер, у науцi. Тi журавлi, котрi, як вам здавалося, встигали у життi бiльше, нiж ви, яким, на вашу думку, матiнка-доля килими пiд ноги стелила, у той час як вас по ярках та вибоїнах ганяла… I з дiвчатами вам в юностi, певно, так само не щастило. Ви переживали, заздрили удачникам, i це було дуже гiрко, бо вiд самого рожевого дитинства увiрували у свою вищiсть над iншими. Але ж i до вас доля не була мачухою. Батьки, вчителi, душi в вас не чули, змалечку i до козацького вуса пеленали, запевняли, що в сорочцi народилися, вiщували успiх в життi. Ви увiрували в це тому, що самi працi не зазнали, стриб-скiк — i школа позаду, стриб-скiк — i iнститутський диплом у кишенi…
А варто було ступнути з милостиво-ласкавої атмосфери отчого дому в справжнє життя, як усе пiшло перекидом i дрiбнi обиди почали зливатися в душi в одну гiрку злiсть.
Павленко дивувався прозiрливостi сивої людини з полковницькими погонами, яка так боляче влучала у найвразливiшi точки душi. Мимоволi думки його вiдлетiли у далеке минуле, i вiн знову побачив себе довгов'язим, худющим i дуже соромливим юнаком. Вiн сам себе ненавидiв у ту пору за цю нiяковiсть, незграбнiсть, за тонкi риси обличчя пiд широким лобом, за свою соромливiсть, за те, що тiкав вiд дiвчат, хоч всiєю душею тягся до них. Вiн боявся, що за зовнiшньою байдужiстю i навiть брутальнiстю дiвчата все одно вгадують його схованi жадання, яких вiн i сам соромився. Бiльш розвинений фiзично порiвняно iз своїми однолiтками, вiдчуваючи себе чимось вищим вiд них, вiн тягся до дiвчат трохи старших, i коли тi вiдштовхували його, надсилав їм трагiчнi листи, переписуючи до них з маленького томика Надсона вiршi про смерть. Миттю пробiгла зараз у пам'ятi Павленка картина, як вiн пiдстерiг бiля клубу дiвчину, яка подобалася, i помiтивши, що її проводжає iнший хлопець, повернувся додому, кинувся на лiжко i гiрко, недитячими слiзьми, ридав у подушку.