Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченнi.
— По-перше, чому Нiна Барвiнок поставила на стiл тiльки двi чашки? — питав Павленка Спiвак. — Ви захотiли кави? Так? А крiм вас, хто iще збирався пити? Нiна чи Журавель?
— Не знаю, — знизав плечима Павленко. — Може, собi не поставила.
— Не збиралася пити?
Науковець пильно поглянув на слiдчого.
Вираз обличчя Павленка говорив, що вiн дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б i хотiв, все одно не мiг би вiдповiсти на нього: звiдки йому знати, збиралася Нiна пити каву чи нi?
— Тому що поспiшала додому, — сам вiдповiв слiдчий. — Поставивши чайник на плиту, а чашки на стiл, Барвiнок вiдразу пiшла. I, очевидно, у поспiху забула попередити вас про чайник. Чи не так?
Павленко мовчав.
— Адже вона вiдразу пiшла? I ви залишилися удвох з господарем квартири.
— Це не доведено, хто ранiше пiшов, — сказав Павленко. — I взагалi, ви нiчого не знаєте! — плачливим голосом додав вiн. — Менi не в головi був якийсь чайник. Я не знав, що вiн на плитi, я до кухнi не заходив…
— Неправда, знали, — втрутився Коваль. — Це ви попросили кави? Ви. Нiна Барвiнок пiшла на кухню, набрала у чайник води i запалила плиту, а на стiл перед вами i Журавлем поставила чашки…
— Я теж був напiдпитку. Не так, як Журавель, але все ж… I пiшов, не заглядаючи до кухнi.
— Ви сидiли у крiслi?
— Так.
— З вашою участю ми провели слiдчий експеримент i переконалися, як ви знаєте, що з того мiсця, де ви сидiли, добре видно плиту.
— Я не дивився на неї тодi, гори вона пропадом!
— Ви чекали кави. I вас мало б цiкавити, чи скоро закипить чайник.
— У людини, коли вип'є, швидко змiнюються бажання.
— Цiлком правильно. Крiм спраги…
Так, i Ковалю, i Спiваку було нелегко без переконливих доказiв. Це розумiли i вони самi, i, очевидно, пiдозрюваний.
— У вас немає i не може бути жодних доказiв, — повторив Павленко, — i усi вашi домисли, як кажуть, химинi кури… Так, так!
— Еге ж, — несподiвано погодився Коваль, вкрай здивувавши цим пiдозрюваного. — Прямих доказiв у нас немає. I навiть ваше зiзнання ще не приведе вас на лаву пiдсудних, якщо не знайдемо пiдтвердження вашої вини.
I Спiвак, i полковник чудово розумiли, що визнання не є "царицею доказiв", проте у даному випадку вони не могли без нього обiйтись i прагнули його мати.
— Саме так, — задоволене кивнув Павленко. — Саме так, — повторив вiн ущипливе, i жилочка на щоцi, яка уже перестала було сiпатися, ще раз смикнулася. — Якщо ви й виявили б на ручцi плити або на чайнику мої пальцi, то це теж не доказ. Я не раз i не два бував у Антона. Мiг коли-небудь i допомогти по господарству…
— Так, — погодився полковник, — на сьогоднi тiльки ми знаємо, що ви не захотiли виключити плиту, коли пальник залила вода. I ви прекрасно розумiєте: доти, поки це знаємо тiльки ми, слiдство офiцiйно звинуватити вас не може. Без переконливих доказiв ми поки що безсилi. Як вiдомо, згiдно з законом, усi сумнiви витлумачуються на користь пiдозрюваного. Але хочу, щоб ви знали i не обманювалися: я не заспокоюсь, поки не розшукаю доказiв. Якщо я не помилився у своїй пiдозрi, то повинен довести вашу провину в iм'я справедливостi вищого закону людського спiвжиття.
— Навряд чи коли-небудь знайдете такi докази, — похмурий вiдчужений погляд Павленка пожвавився. — їх неможливо знайти.
— Якщо помиляюсь — прийму будь-яке покарання. Але переконаний, що так не станеться, бо у мене, крiм окремих фактiв, ще є два серйознi спiльники.
Павленко здивовано глянув на полковника:
— Нiна?
— Нi, не Нiна. Злочин завжди залишає слiди. Навiть злочинна бездiяльнiсть. Це один наш спiльник, i ми знайдемо цi слiди, якi стануть доказами, а другий, — Коваль трохи затримався, — ваша совiсть…
Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.
— Совiсть? — пробурмотiв. — Та яка ж може бути совiсть у мене, у вбивцi, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумiйте мене…
— Справедливiсть сьогоднi ще не перемогла i зло не покаране. Але все життя вас переслiдуватиме примара, спогад про злочин i страх. I ранiше чи пiзнiше ви не витримаєте: ваша совiсть подолає страх i примусить прийти i повинитися.
— Менi немає в чому винитися.
— Ну хоч би в тому, чого у той трагiчний вечiр о десятiй сорок сiм ви подзвонили до "Київгазу" i розпитували, як перекрити газ… — раптом сказав полковник. — Для чого ви це робили?
Павленко був приголомшений. Вiн забурмотiв щось, Коваль змiг розiбрати лише окремi слова: "я не знаю… не дзвонив… "Київгаз"? Який "Київгаз"…", а потiм i цей шепiт перестав злiтати з тремтячих губiв пiдслiдного.
Тим часом Спiвак вставив у магнiтофон касету. У кабiнетi пролунали новi голоси. Спочатку — жiночий: "Диспетчер слухає", потiм пiсля короткої паузи — схвильований чоловiчий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: "Скажiть, будь ласка, як перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажiть, якщо до квартири проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?" — "Ви що, п'янi? Не хулiганьте, — строго промовила жiнка, — кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"
Почулися короткi гудки. Знову пролунав дзвiнок. Плаксивий голос Павленка промовив: "Зрозумiйте мене правильно…"
Слiдчий вимкнув магнiтофон.
— Це — копiя. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний пiд час нашої з вами бесiди у мiськвiддiлi, i цей, записаний на диспетчерськiй плiвцi, — iдентичнi, тобто належать однiй i тiй самiй людинi. Тепер маємо точнi аналiзатори мовлення, осцилографи, новi електронно-обчислювальнi машини, i таке зiставлення голосiв не складало труднощiв. Ви, як iнженер, мали б це розумiти… Отже, чому ви дзвонили до "Київгазу", що означало ваше запитання: "Через скiльки часу людина учадiє?" Вiдповiдайте.
— Присягаюсь, це не я, — шепотiв Павленко. Здавалося, вiн зовсiм втратив голос. — Я не згубив Антона., Зрозумiйте мене правильно…
Жалюгiдне видовище являв собою зараз пiдслiдний: блiде обличчя вкрилося червоними плямами, зiницi розширилися, губи тряслися. Руками вiн учепився у крiсло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кiмната наповнилася страхом.
— Можете посадити мене, — бубонiв вiн далi, — але не я, не я… Нi, нi!!
— А хто ж? Скажiть.
— Я не знаю… не знаю… не знаю…
Коваль вiдвiв погляд вiд Павленка, такою мiзерною здавалася йому зараз ця людина. По якiйсь асоцiацiї раптом згадалася розмова у доньки iз студентом-фiзиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурiвноваженою психiкою. У складних ситуацiях цi люди розгублюються i готовi взяти на свiй карб те, чого насправдi не робили, як це сталося iз слабкодухим художником Сосновським, який зiзнався в убивствi, якого не вчинив.